Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > ІНДАСТРІЗ

Коли я прокинувся вдруге, в палаті було темно, хоча світло надходило з коридора через велике бічне вікно. Крапельниці не було і ліва рука знаходилась під ковдрою. Від лежання в мене затекла спина і захотілось лягти на бік, проте біль у ребрах усував будь-яку можливість змінити позу. А ще страшенно хотілось в туалет. Здається я хотів ще під час минулого пробудження, але чергова хвиля сну не дала розвинути бажання в дії. Тепер же, здавалось, сечовий міхур ось-ось лусне.

Раптово віконце на вхідних дверях відчинилось і гучний жіночий голос протяжно прокричав в середину: «У-жин!». І за мить: «Кушать будєм?». У віконці з’явилось обличчя жінки середнього віку, яка поглядом шарила по приміщенню палати.

Я підняв праву руку: «Так».

Через деякий час на підставці з внутрішньої сторони дверей з’явилась тарілка та скляний стакан наповнений коричневою рідиною. Дверцята зачинились, а зліва від них у вікні я побачив цю ж саму жінку, що імовірно штовхаючи перед собою тацю з їжею, рухалась коридором повз мою палату.

Сон нарешті спав залишивши по собі розбиту кволість. Але залишалась інша проблема, - я мусив якось встати, щоб сходити в туалет та забрати їжу. При думці про це в мене враз заболіли ребра. «А чи можна мені взагалі вставати? – думав я. - До речі, я ще й досі не бачив лікаря і не знаю свій діагноз та призначене лікування. Я взагалі не бачив нікого з медпрацівників. Але ж хтось ставив мені крапельницю?».

Я поступово піднявся спираючись на праву руку, як в «телевізорі», хоча там було легше, оскільки лівою я впирався в стіну, а дерев’яна лавка не прогиналась під вагою тіла. Біль був досить чутливий, проте не такий різкий, як раніше. Піднявшись я відчув легке запаморочення. Зібравшись з силами, я попрямував до дверей, що знаходились майже навпроти мого ліжка і аж зараз побачив, що одягнений в піжаму з якихось куцих запраних штанів і сорочки. За дверима виявилась кімната з ванною, унітазом та раковиною, чого я аж ніяк не очікував і чому дуже зрадів, бо далі терпіти вже була несила.

Звільнившись від зайвого «тягаря» я не лише відчув неймовірне полегшення та вдячність, але й неймовірний апетит. Здається, я готовий був з’їсти будь-що, підсвідомо не розраховуючи на достатню кількість вечері для задоволення своїх потреб. Стінки шлунку до пеку обдало шлунковим соком і від голоду навіть трішки занудило.

По широкій надщербленій тарілці було розмазане картопляне пюре шаром завтовшки біля одного сантиметра. На краю тарілки лежав шматок хліба та невеличкий огузок маринованого огірка. В склянці знаходився чай, чи скоріше за все його бюджетна модифікація. Запаху не було, а на дотик склянка виявилась ледь теплою. Я відразу побачив, що поруч з їжею немає жодних столових приборів і недовго думаючи постукав у віконечко дверей. По всьому було видно, що воно відчинялось ззовні. На мій стук не було жодної реакції, ніби в коридорі взагалі нікого не залишилося. Я відійшов вбік і став виглядати у вікно, через яке мені було добре видно значну частину лівої частини коридору. Там нікого не було. Коли я повернув голову праворуч, де коридор був гірше освітлений, мене від несподіванки пересмикнуло: за склом якраз навпроти мого обличчя знаходилось обличчя жінки, яка розносила вечерю.

Віконце відчинилось:

• Шо тобі?

• Мені б ложку.

• Здра́сті… Де ж я тобі її візьму? Ти ж в больницю лягав, думав?

Попередня
-= 49 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!