Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > ІНДАСТРІЗ

• Та мене тільки привезли…

• Ага, привезли його. А мені шо робить? Ти покушав?

• Та я ж кажу… Нема чим.

• От, біда мені з вами… На, - простягла сіру дюралеву ложку, - тільки щоб я потом не шукала. І, давай, їж вже.

Я подякував і взявся їсти прямо біля дверей, бо, по-перше, з моїм апетитом там не було що їсти, а по-друге, - я зрозумів, що навстоячки це робити буде набагато легше. З’ївши картопляне пюре, що нагадувало водянисту масу, яка встигла задубіти, та шматок досить смачного огірка, я випив склянку позбавленого смаку, але досить насолодженого прохолодного напою. Хліб я залишив на потім, передчуваючи голодну ніч. Сказати, що я не наївся, - нічого не сказати. Вечеря лише розбурхала мій апетит і спати більше не хотілось.

• Шо їв, шо радіо слухав, - сумно підвела жінка забираючи в мене посуд і поглядаючи на мене через віконце.

• Та таке.

• Ну добре… Тут залишилось трішки. На, візьми. – На підставці з’явилось два кусня хліба з кружечком масла зверху.

• О! Оце дякую, - я взяв їх і поклав на залишений після вечері шматок хліба, про себе подумавши, що в моїй порції масла не було взагалі.

• А не скажете, лікар буде?

• А я почім знаю? Буде, - квапливо відповіла жіночка і швидко зачинила віконце.

В мене було багато запитань про те, де я знаходжусь, як сюди потрапив і що зі мною буде далі. Але всі думки переплуталися в голові та й розпитувати її про це я не бачив сенсу.

Я повернувся до свого ліжка, поклав хліб з маслом на тумбочку і підійшов до вікна, що вело на вулицю. Майже весь доступ до вікна закривало крайнє ліжко, проте невелика його частина ліворуч залишалася вільною. Я відхилив штору і спершись руками на підвіконня став вглядатись у темряву. З усього було видно, що моя палата розміщалась на другому поверсі, а вікно виходило на внутрішній двір лікарні. Знизу я побачив асфальтовану дорогу, що була розташована паралельно будівлі. З лівої сторони під кутом дев’яносто градусів вона повертала праворуч і бігла вздовж будівлі з високою трубою, скоріш за все, - котельнею.

Навпроти вікна за доріжкою росли якісь дерева, крізь віття яких, на віддалі кількох десятків метрів виринали вогні вікон іншої шестиповерхової будівлі.

Через деякий час в коридорі почулось брязкання чогось металевого і жіночий голос, який звертався до нечутного співрозмовника. Я повернувся в протилежну сторону і зрештою дочекався появи у вікні в коридор молодої жінки в білому лікарняному халаті. Як я і очікував, двері моєї палати відчинились і враз в приміщенні увімкнулось світло.

Це була вродлива дівчина середнього зросту з правильними, ніби навіть витонченими рисами обличчя, а передусім, з глибокими темними очима. З під білої шапочки в неї визирали неслухняні звивисті пасма темно-каштанового волосся стягнутого позаду у пучок. Білий халат, що ледь торкався колін, мав досить відвертий виріз у верхній частині, що красномовно демонстрував глибоку улоговину об’ємних грудей.

• Укол, - байдуже промовила вона. Лише тепер я звернув увагу на те, що в її руках знаходиться якийсь чи то піднос, чи металева кришка з шприцом та коричневим слоїком.

• А що це?

• Знеболювальне.

Попередня
-= 50 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!