Слава ЗСУ!

• А що зі мною?

• Завтра лікар буде, все в нього й розпитаєш.

• А де я?

• Як де? В четвертій міській лікарні. Ти що, нічого не пам’ятаєш?

• Як опинився тут? – Ні, не пам’ятаю.

• Тебе ще зранку привезли. Казали, впав з мосту, чи щось таке. Пролежав довго без свідомості, доки тебе не знайшли і не привезли сюди.

• Мене там охороняють? – кивнув я в напрямку коридору.

• А ти що, зірка яка? – пожартувала у відповідь. – До речі, ти в нас поки що як невідомий значишся. Документів ніяких не знайшли, відомостей про тебе, - жодних. Думали якийсь харцизяка, але ж ні, не схожий. Видно, що не алкаш. Розмовляєш, знову ж таки, як освічений.

• Дякую. Мене Сергієм звуть. А, вас?

• А мене Оксаною.

• Оксано, а чому я тут? Чому сам?

• Тут, бо місця в травматології немає. В тому крилі зараз ремонт, от тебе й помістили в інфекцію. Ну, в інфекційне відділення тобто. Але, звісно, окремо від інфекційних.

• І тут всі такі палати?

• В інфекційному? - Всі. Такі умови. Карантин. Ну досить балачок, бо мені ще далі йти. Ти як, нормально себе почуваєш?

• Та більш-менш.

• Ну добре, тоді давай укол, та я йтиму.

Після уколу в сідницю Оксана дала мені три пігулки, в назви яких я не вдавався і пішла далі, запитавши на останок, чи потрібне мені ввімкнене світло. Світло погасло, а за ним зачинились і двері моєї палати.

12

Лікаря звали Володимир Ілліч. Своє прізвище він не називав, а я, звісна річ, про нього не запитував, хоча вирішив за будь-що вивідати його у медсестер. Разом з тим, ззовні Володимир Ілліч не мав нічого спільного з більшовицьким вождем; не мав ні вус з клиновидною борідкою, ні великої залисини, ні костюма «трійки». Це був чоловік років біля шістдесяти, що мав астенічну тілобудову і ніби якийсь виснажений вигляд. Його ледь хвилясте сиве волосся було акуратно зачесане назад, а на висохлому з дрібними зморшками обличчі знаходились такі ж ніби вицвілі очі.

В першу чергу він запитав про моє самопочуття та справився про мої анкетні дані, такі як, прізвище, ім’я, по-батькові, рік народження, місце проживання, місце роботи. Я був змушений назвати головний офіс компанії та своє минуле місце проживання, з якого я виїхав. Але за цих умов моє перебування в Індастрізі його зовсім не здивувало. Взагалі його обличчя практично не відображало жодних емоцій. Володимир Ілліч не вдавався в розпитування про те, як саме я отримав травми, але й не озвучував ідіотської версії про моє падіння з моста. Вочевидь він був добре обізнаний в тому, що зі мною сталося і в свою чергу я не намагався ставити його у незручне положення своїми запитаннями. Я вважав необхідним заслужити його прихильність і розумів, що непотрібними розпитуваннями можу все зіпсувати.

Лікар слухав мене через фонендоскоп, натискав сухими холодними руками окремі ділянки грудної клітини на вдих та на видих і кілька разів досить відчутно придавив в найболючіших місцях, примушуючи мене зойкати. З усього що він пояснив, я зрозумів, що мені діагностували перелом чи то двох, чи то трьох ребер, струс мозку, а також перелом носа та забиття м’яких тканин.