Слава ЗСУ!

• Нена́да! Щас все пройде.

• Що значить «ненада»? Ти загнутися хочеш? – запитав я.

• Це пройде. Вє́ни горять. Я ж таблєток дімєдролу натовк, воно всігда так, коли таблєтками ко́лиш…

Я зупинився, уважно спостерігаючи за Славком та намагаючись побачити хоч якісь натяки на те, що біль минає. Але його й далі скрючувало та вигинало. Упершись головою в подушку він колесом випнув астенічну грудину вгору, потім, продовжуючи утримувати правил лікоть, - різко підвівся і розплющив очі повні безумства і страждання.

Я вирішив не слухати його далі і попри все покликати на допомогу. Проте, як тільки я знову повернувся до дверей, вони несподівано відчинились і на порозі з’явився Володимир Ілліч, який відразу оцінив ситуацію:

• Галочка, - повернувшись назад погукав він когось в коридорі, - і Оксана нехай йде.

Через кілька секунд до палати ввійшли дві медсестри, з однією з яких я познайомився в перший день свого перебування в лікарні. Вони ухопили Славка з обох боків і підняли з ліжка. Лікар навіть не звертаючись до нього, ухопив його правою долонею за лоба і великим пальцем відтягнув повіку лівого ока:

• В процедурну.

Після цього медсестри потягли Славка до виходу в коридор і кудись ліворуч, а лікар вийшов за ними.

Славка не було до вечора. Спокійно пройшов обхід; я приймав призначені процедури, снідав і обідав в повній самоті. Було незвично тихо і ця тиша несподівано розчавлювала. Я знов відчув невизначеність свого перебування в Індастрізі та плин часу, який проходив повз. Так і не наважившись звернутися до місцевих правоохоронних органів, та побоюючись помсти їх окремих працівників, я вирішив для себе повідомити про скоєні щодо мене злочини вже після того, як залишу це кляте місто.

Отже, завдання номер один, - якнайшвидше виписатись з лікарні і залишити Індастріз. Проблема полягала в тому, що в мене не було ні пристойного одягу, ані навіть грошей. Та я вирішив скористатись попутнім транспортом, а як ні, то і пішки залишити місто, аби якнайшвидше опинитись на території за межами його юрисдикції. Я не вважав це аж таким складним, адже за день можна подолати не один десяток кілометрів і цього мало б бути досить, щоб вийти за місто. Я відчував себе бадьорим і відпочилим, здатним на цілоденний перехід.

І тут в палату завели Славка. Він був змарнілим, але рухався самостійно і зовні був спокійним. Як тільки двері за ним замкнулися він звернувся до мене:

• Там інтересувались тобою.

• Хто?

• Та єсть один. Спєціаліст. Я його ніколи не забуду.

• Кого не забудеш?

• «Якщо ти думаєш, шо в тебе яйця, - почав Славко імітувати голос уявного співрозмовника, - то ти жорстоко помиляєшся. У мене, - ось у кого яйця»!

• Скирда? – я напружився.

• О, то ти його то́же знаєш?.. Тепер понятно, як ти з моста впав.

• А що він хотів?

• Що хотів, що хотів… Нічого не хотів. Він обслє́дованіє тут проходить. Узнав, шо ми разом лежим і став розпитувати про твоє здоров’я. Отака жизь, ще недавно мене спідозним чмирив, а тут сам…

• В тебе що, - СНІД? – запитав я,