Слава ЗСУ!

Згодом я вже спускався сходами центрального виходу лікарні. Ледь прохолодне повітря на якийсь час сп’янило і я навіть був змушений зупинитись, щоб оглянутись довкола і прийти в себе. На вулиці я досить швидко визначився з напрямком руху, зорієнтувавшись по високим трубам вдалині, які я помітив ще в перший день знайомства з містом. Погода була ясна і погожа, але через тяганину з випискою я втратив багато часу і розумів необхідність надолуження згаяного.

На відміну від першого дня, тепер я бачив навколо багато людей. Вони проходили повз мене, переходили проїзну частину, кудись поспішали. І це не були безхатьки чи правоохоронці. Тут були чоловіки і жінки різного віку, різного роду діяльності. Люди, які снували довкола, нічим не відрізнялись від населення будь-якого іншого міста. Після першого знайомства з Індастрізом це було неймовірно. До того ж, я довгий час знаходився в ізоляції і тепер радів подиху вітру, різнобарв’ю, яке постійно мерехтіло і змінювалось, звичайному гомону міста. На дорозі їздили автівки. Звичайні собі автівки: не важкі вантажівки, не спецтехніка і не міліційні УАЗики. Навкруги знаходились п’яти-, дев’яти-, чотирнадцятиповерхові будинки; працювали різні установи, були відкриті магазини. Здавалось, все функціонує у звичному режимі і місто живе своїм природнім життям.

Я не виключав, що це може виявитися лише діловою частиною міста, в якому, на відміну від інших районів, дійсно вирує життя. Але тепер я побачив і світлий бік Індастріза. Тепер я був змушений змінити своє перше враження, бо зараз це місто все більше походило на те, в якому б міг розміститися офіс дочірнього підприємства моєї компанії. В мене навіть на мить майнула думка чимшвидше його відшукати. Мозок напружено викручувався в пошуках раціонального пояснення тим подіям, свідком яких я став, намагаючись щось виправдати, щось спростувати.

Але ж ні! Все було насправді! Це не конспірологічні припущення: людей дійсно вбивали, а їх трупи скидали на сміття.

А я? А мене хіба не звинувачували у їх вбивствах?

Можливо люди, що снують навколо, не стикались з тим, з чим довелось зіткнутися мені. Можливо хтось щось знає, проте намагається менше про це говорити. Можливо всі про все знають, але звикли чи гадають, що в цій ситуації нічого не поробиш. І як би це не було паскудно, життя все одно продовжується.

Радіючи сонячному дню, відчуваючи пружність в ногах, наповненість легень та легке запаморочення, я дійшов до Т-подібного перехрестя, яким закінчувалась вулиця. Я був змушений повернути ліворуч з наміром скористатись найпершим поворотом вправо, щоб продовжувати рух в обраному напрямку. Тому пройшовши певний відрізок шляху я перейшов проїзну частину і пішов тротуаром з протилежної сторони. Це була більш спокійна вулиця з насадженими каштанами з обох боків дороги, коричнювате листя яких сипалося додолу. Людей і автомобілів тут було менше і це лише стимулювало мене не затримуватись і йти далі.

Та чимдалі, тим більше я сумнівався в можливості здійснення свого наміру покинути місто до кінця дня. Я не знав точного часу, але розумів, що вже по обіді, а дні у жовтні досить короткі. При цьому я також все ще не знав точного напрямку свого шляху. Я мав намір вийти на автодорогу, якою я йшов після викрадення мого автомобіля, але як швидко мені це вдасться, - сказати було важко. Розпитувати перехожих теж не хотілось. Запитання, на кшталт: «як вийти з міста», могли лише викликати зайві підозри. І я продовжував йти, намагаючись ходою притлумити невеселі думки які стали напосідати.