Слава ЗСУ!

Я теж коротко розповів свою історію і від Зя́ми одержав компетентний коментар про те, що в моїй ситуації зовсім уникнути покарання не вдасться, що «винен-невинен» треба залишити при собі, адже офіційно міліція не тримає під вартою невинних. Якщо вже затримали, - говорив він, - мають пред’явити хоч якесь обвинувачення, бо в іншому випадку за незаконне затримання їм самим «світить стаття». Цього вони допустити ніяк не можуть, а тому будуть захищатись всіма можливими засобами і «ліпити» мені все, що можна. В зв’язку з цим пропозиція Ігнатенка (хоч він «ще та́ сволота») виглядає дуже реалістичною і в моєму випадку, - дійсно рятівною.

Зя́ма був вкрай балакучим і звертався до мене по-панібратськи, так, ніби між нами не існувало до цього жодних непорозумінь.

Двоє інших чоловіків в розмову не втручалися і весь цей час знаходились кожен на своєму ярусі. Я з свого боку міг бачити лише здорованя на нижньому ліжку, який за час нашої розмови то вдавав, ніби спить, то розглядав пружини під матрацом свого сусіда зверху. Ні Зя́ма, ні Іван Семенович не намагалися долучити їх до нашої розмови і жодним чином не звертали на них уваги. Особисто мені в цьому нейтралітеті відчувалось щось вороже, але я, звісна річ, не мав можливості розпитати про це у своїх співрозмовників.

По якомусь часі в коридорі почулося якесь пожвавлення. Це були голоси людей, брязкання ключів і дверей. Вечеря.

Коли відчинилося віконце дверей нашої камери почувся голос флегматичного майора з чергової частини:

• О! А ти що тут робиш? – звернувся він до мене.

Я відчув своєрідну полегкість від цього запитання, яке однозначно відмежо́вувало мене від арештантів, на яких неминуче чекав слідчий ізолятор, суд і позбавлення волі; яке виокремлювало мене серед решти.

«На мене чекає інше, - в одну мить зрадів я. - В мене все інакше. Врешті, - я ж дійсно нікого не вбивав і нічого не крав!».

Щось самому собі бридке і несимпатичне лоскотнуло усвідомленням, що комусь гірше, ніж мені. Егоїзм з відчуттям власної значущості чи, радше, окремості? Інстинкт самозбереження, тимчасово задоволений, що гірша участь пройшла стороною?

Але я не лише не міг цього пояснити, але й не бажав заглиблюватись в самоаналіз. Бридко? Байдуже. Лоскотну́ло, та й потому, бо наступної миті я вже спробував дати звіт цій ситуації і зрозумів, що навіть без високих матерій моральних і етичних норм радість моя нічим необґрунтована і вочевидь, - завчасна. Моє майбуття невизначене і з огляду на мої останні пригоди чаша терезів може виробити зовсім несподіваний фінт.

А майор тим часом звернувся кудись в сторону:

• Со́лопов, а коли це в нас ука́зніки стали з подслє́дственними сидіть?

• А куди мені його?

• Як куди? А телевізор?

• Так там же ш цей… убі́йца.

• Немає там нікого. Його Скирда ще в обід забрав.

• Зовсім?

• Зовсім. Ти той… Давай в телевізор його. Тільки обшманай добре.

Так я був знову переведений у вже знайомий мені «телевізор». Здавалось, що з моменту мого останнього перебування в цьому приміщенні минуло дуже багато часу. Тоді, при першому знайомстві з ним, все здавалось новим і незбагненним, а неймовірні події, у вир яких я потрапив, невпинно нашаровувались одна на одну. Я був збитий з толку, нічого не розумів і не знав, що робити далі. В принципі, тепер ситуація виглядала не набагато кращою, проте на зміну гротескному сюрреалізму прийшло розуміння суті планової системи, за якою працюють місцеві правоохоронці; розуміння глибини всієї ницості і цинізму такої «діяльності».