Слава ЗСУ!

• А то не твої забо́ти, - огризнувся він, - твоє діло кайло і лопата. І знаєш, я сам прослідкую, щоб тебе засунули в са́му жо́пу. Шоб в тебе шку́ра водой зійшла на руках і плечах. Шоб тебе шпі́лили, як послєдню…

«Тобто, не смерть – промайнуло, - принаймні не відразу».

• В тебе проблеми, Скирда, тобі лікуватись тре…

Удар в ліву скроню та вилицю, де шкіра все ще була забарвлена темно-фіолетовими плямами, був як завжди потужний. Це був удар, який мене сидячого відкинув в горизонтальне положення змусивши піднестись в повітря моїм ногам. Але це був один удар. Лежачи на лавці я почув, як за Скирдою зачинились двері.

«Що все це було? - думав я, - І хто, збіса, тут головний?»

Я вирішив, за першої ж нагоди покликати слідчого Ігнатенка, або навіть начальника міліції. Ще, теоретично, можна було б поскаржитись прокурору, але навряд він зараз мені доступний. Звісно, можна було б написати якусь скаргу, та тільки де гарантія, що вона дійде до свого адресата. Натомість, домогтись зустрічі зі слідчим я вважав самим реальним, бо він, скоріше за все, сам був зацікавлений в моєму «сприянні». Я так і не встиг обдумати його пропозицію, зваживши всі «за» і «проти», але тепер, після не до кінця зрозумілих погроз Скирди, був готовий погодитись на пропозицію «зізнатися» в незаконному носінні вогнестрільної зброї.

Так, я був згоден зізнатись в цьому. Я навіть допускав, що поява Скирди була не випадковою і лише становила частину розіграного для мене спектаклю, головною метою якого було схилення мене до цієї згоди. Але я був згоден!

Мені було байдуже. Я знову був готовий підписати все, що потрібно, аби полегшити своє становище і надати йому якоїсь визначеності. Якщо моє покарання не буде пов’язане з позбавленням волі, як мені обіцяв Ігнатенко, я зможу покинути Індастріз, а це має бути моєю головною метою.

Очікування виявилось недовгим: коли в черговий раз брязнув засув, в дверях з’явився досить низький на зріст капітан міліції з світло-піщаним кольором волосся. Він весь видавався якимсь дрібним і скидався на зменшену копію дорослого чоловіка, але з невловимо дитячими рисами. Його виразно світлі вії дивно контрастували і з блідим, покритим навколо очей першими зморшками, обличчям, і з самими очами, колись, мабуть, волошково-синіми, а тепер сірувато-блакитними, ніби вицвілими від часу та стін ізолятора.

• На ви́хад с вєща́мі, - оглянувши мене і приміщення камери скомандував він.

• В мене нічого немає.

• Немає? Как же ти так?

У відповідь я лише знизав плечами.

• Ну тагда вихаді как єсть.

• Як можна побачити слідчого Ігнатенка?

• Нє́ту слідчєва.

• А як з ним зв’язатись?

• Нікак. Он вихадной сєгодня.

• А начальник є? В мене важливе повідомлення.

• Нєт начальніка.

• Я хочу зізнатись у злочині.

• Нє сєйчас.

• А куди мене зараз?

• В суд.

• Мені треба до лікаря.

• Патом. Всьо патом.

Я так нічого і не зміг від нього дізнатися ні в камері, ні доки ми йшли коридором. Праворуч від туалету він відчинив якісь двері, на які я до цього навіть не звертав уваги і ми вийшли з приміщення. Імовірно це була територія внутрішнього двору райвідділу, прямокутна площа якого майже з усіх боків окреслювалась різноманітними будівлями. Адміністративна будівля, яку ми залишили позаду, огинала цю площину відразу з двох сторін буквою «г»; на межі двох інших, - знаходились гаражі. Посеред двору стояв службовий і приватний транспорт, снували міліціянти і одягнуті у цивільне люди. Але поруч, метрів за десять від дверей, з яких я вийшов разом з куцуватим капітаном, стояв УАЗ «таблетка» з відкритими боковими дверцятами. Біля нього знаходилось троє: вусатий, середнього віку прапорщик; чоловік до тридцяти років в темних джинсах і чорній шкірянці; зовсім молодий хлопчина в дещо завеликому для нього бушлаті з погонами молодшого сержанта і з рожевими плямами на вилицях. Останній тримав на грудях автомат з скороченим стволом і складеним прикладом.