Слава ЗСУ!

Хоча, щодалі ми просувалися, тим все менше мене турбувала якість цього перевезення. Причиною цього був краєвид, який я спостерігав за вікнами. Поступово житлова частина міста, так і не встигнувши як слід розпочатись, стала змінюватись похмурою і безлюдною промзоною, яка більше нагадувала декорації до фільму Андрія Тарковського «Сталкер». З огляду на моє перше знайомство з містом можна було б списати це на його індустріальні особливості. Однак згодом за вікном почали зникати навіть ці похмурі будівлі. Було очевидним, що ми виїздим поза місто.

«Ми їдемо не в суд, - мізкував я, - це ж зрозуміло як божий день! То ж тоді куди? На страту?».

Зрадливий холодок тривоги пробрався за комір. Я навіть відчув озноб, хоча це скоріш за все було наслідком підвищеної температури. Я намагався не панікувати, тим більше, що інші затримані не проявляли жодного занепокоєння. Було видно, що вони знають, куди ми їдемо насправді і це не викликає в них жодного інтересу.

«Ні, - подумав я, згадавши недавні погрози Скирди, - цей покидьок приготував мені щось інше. Але що?».

Та розпитувати, куди ми їдемо, я все ще не наважувався. По-перше, я не надіявся почути більш-менш прийнятну відповідь, а по-друге, - не хотів показувати «на люди» власне збентеження. Я вирішив взагалі намагатись ніяк не видавати своїх емоцій, щоб якомога менше бути вразливим. Натомість, я мусив уважно спостерігати за всім, що відбувається довкола, все запам’ятовувати і аналізувати.

Я усвідомив, що ситуація, в якій я опинився, виявилася набагато гіршою, ніж я про неї думав ще кілька днів до цього. Одна справа, втратити документи, нехай навіть опинившись «не в тому місці, не в той час». В будь-якому разі, це лише випадковість, а всі подальші перипетії можна пояснити прикрим непорозумінням, помилкою, яку можна виправити… Але зовсім інша справа, коли людину умисно знеособлюють через чиїсь примхи та амбіції, що не дозволяють визнавати власних помилок; коли вигадані і заздалегідь недоладні обставини мають більшу вагу ніж реальне положення справ, а сенс людського життя, через постійну зневагу до нього, втрачає будь-яке значення. Лють і злостивість Скирди були надто щирими, щоб у них сумніватися.

Дорога врешті більш-менш вирівнялася, хоча це вже було не асфальтоване покриття, а радше ґрунтова дорога вкатана щебенем і колеса рівним шурхотом заповнили звуковий простір салону автомобіля. Каміння внизу здавалось чорним від якогось масного бруду. Воно було повсюди: на дорозі, на узбіччі, далі, куди сягав зір поступово гублячись в напівпрозорих волокнах туманної мряки. За вікнами не було нічого крім каміння і легкого туману що на відстані кількох десятків метрів ховав за собою весь простір. Здавалось «таблетка» летить кудись у безвість і навіть буркотливий прапорщик, що з невеликими інтервалами і більше сам для себе вибухав невдоволеннями з приводу несправедливої долі, тепер замовк зовсім.

Несподівано я відчув закачування. Продовжуючи гойдатись на лівій руці, пальці якої затекли і оніміли від передавлення незручною ручкою, я заплющив очі і опустив голову вниз, намагаючись розслабити м’язи шиї. Та замість цього голову почало ще більше хилита́ти в такт нерівностей дороги і нудота лише більше підступила до горла наповнюючи порожнину рота непомірною кількістю слини. Я підняв очі і відразу зустрівся поглядом з сержантом, який байдуже і дещо зухвало дивився на мене. На вигляд йому не було і двадцяти років, а від його рум’янцю, що не знав леза бритви, аж пашіло недосвідченістю та юнацьким максималізмом. Його упереджений погляд на моє перебування в цьому товаристві говорив сам за себе і я бачив, що він не має жодних сумнівів на мій рахунок. Та мене в той момент це турбувало менше всього, бо я зі всієї сили намагався сфокусувати зір і взяти контроль над блювотними позивами, які так несподівано заявили про себе.