Слава ЗСУ!

• Я ж вам кажу, бригада тільки-тільки виїхала, - почувся наполегливий і добре поставлений голос невідомого співрозмовника Бориска, - куди мені їх, по вашому?

• Ну а мені шо? – запитанням на запитання відповів Бориско.

• Не знаю! Хіба вас хто просив сюди їхати? Такі речі погоджувати треба. Скільки вже можна? Ви ж не вперше тут, я ж минулого разу попереджав…

• Ну так минулого ж разу ви забрали…

• А зараз немає куди, - відрізав невідомий.

Врешті Бориско замовк, не маючи що відповісти. Очевидно це був не його день, адже все йшло зовсім не так, як він собі напевно уявляв. Натомість незнайомець підійшов до нас і прискіпливо став оглядати примружуючи очі через великі окуляри в старомодній роговій оправі.

• О, Гриша, і ти тут? – запитав він мого сусіда, дещо повеселішавши, - яким це ти вітром?

• Та, Микола Павлович, я як всігда́, - відповів той.

• Гриша-Гриша, - зітхнув Микола Павлович.

Бориско з надією поглянув на свого співрозмовника.

• Ну, Гришу я візьму, - відповів той, - він мені тут потрібен. Згоден Гриша? А з рештою, я не знаю. Забирайте назад.

• Микола Павлович, яке назад? Мені нема куди назад, – злякався Бориско.

В цей час на обрії з’явився УАЗик, яким ми їхали з міліційного відділку. Автомобіль наближався до нас в супроводі вже знайомого позашляховика «Opel Frontera». Вони зупинились за кілька метрів, проте двигун УАЗика продовжував працювати:

• Юра, давай в машину, - почувся голос водія «таблетки».

• Яке в машину, - обурився Микола Павлович, - забирайте своїх бандітів.

• Вони вже не наші – кинув Бориско і разом з сержантом поспішив до УАЗика.

• Нехай їдуть, чорти б їх побрали, - мовив чоловік в однострої, який вийшов з позашляховика і підійшов до нас.

• А з цими що? – запитав у нього Микола Павлович.

• Нехай покурять пока, а там побачимо. Хлопці, - звернувся він до новоприбулих, - ану, бачите отам лавку, сіли і сидим-ждем.

Чоловік в однострої показав рукою на барак, розташований неподалік, з лівого боку від дороги, біля якого стояла дерев’яна лавка.

• А ти, останься, - зовсім несподівано він вказав пальцем на мене.

Я на мить обімлів. «Чому я, - подумалось, - невже впізнав?». УАЗик, гребонувши колесами гравій, помчав у зворотному напрямку, а чоловік в однострої, про щось перемовившись з Миколою Павловичем, а потім зачекавши, доки той піде в середину приміщення, став навпроти мене і уважно оглянув мене з ніг до голови. Потім без слів, лише кивком голови наказав мені йти за ним. Ми попрямували повз адміністративну будівлю в протилежному напрямку від бараку, куди пішли інші, до дерев’яної колоди, яка лежала осторонь всього і невідомо звідки взялася в цих краях. Вона була гладкою, повністю очищеною від кори, мала темне від часу забарвлення, у довжину сягала понад п’ять метрів, а діаметр дозволяв зручно на ній сидіти. Було видно, що саме для посиденьок її і використовували.

• Я тут гла́вний, - безапеляційно повідомив чоловік в однострої усівшись на колоду.

Я кивнув йому у відповідь, поглянувши на нього, проте був змушений швидко потупити погляд, ховаючись від його проникних очей.