Слава ЗСУ!

• Майборода, - продовжив він, - Василій Степанович Майборода.

Пильно оглянувши мене ще раз, він кивком голови запропонував мені сісти на колоду біля нього. Я обережно примостився праворуч, зберігаючи певну дистанцію.

• А ще в мене фотографічна пам’ять, - продовжив він, скоса спостерігаючи за моєю реакцією, та ніби бачачи крізь мій светр, як у мене на руках настовбурчилося волосся.

Я продовжував мовчати, навіть не знаючи, що тягне за собою це відкриття.

• Я тебе зразу впізнав, - продовжував Майборода, - так шо, давай, розказуй, хто ти і чого ти тут.

Я зрозумів відсутність сенсу щось приховувати і вже в черговий раз стисло переповів йому причини приїзду і обставини свого перебування в Індастрізі, не приховуючи ні про пригоди в міліційному відділку, ані про наміри залишити місто при першій ліпшій можливості. Я й сам не знав, навіщо я йому розповів аж такі подробиці. В мене знову з’явилось дивне відчуття; я мовби був відстороненим і на все дивився ніби з боку, через призму приреченості і фаталізму. «Пішли ви всі до дупи, – гадав я, – нехай все буде як буде». До того ж, Майборода жодного разу мене не перебив. Його ледь примружений погляд блукав серед вкритих поволокою пагорбів на горизонті.

• Да-а-а, - протягнув Майборода після того, як я завершив свою історію оповіддю про нашу подорож сюди, – твій Юра мудак ще той.

• Ви про Бориска? – я вперше поставив запитання.

• Бориско? Та то сопляк, той Бориско, - відповів він, - я про Скирду.

Майборода розповів, що Скирда вже давно мітив на його місце начальника «спеців», кілька разів звертався до керівництва «Алмазу» та направляв туди свої документи. При цьому в спробах досягнення своєї мети він не гребував ні брехнею, ані жорстокими вбивствами «саботажників». Але, за словами Майбороди, найбільшою підлістю з боку Скирди була його спроба підставити діючого очільника спецпризначенців, що ледь не коштувала життя останньому. При цьому Майборода не уточнив, що саме тоді скоїв Скирда, та було ясно, що він не мав наміру йому це дарувати.

• А що тепер буде зі мною? – я вирішив поставити пряме запитання після паузи, що виникла по завершенні його розповіді.

Майборода мовчав, ніби поринувши в думки і ніяк не реагуючи на нього. Врешті він випрямив плечі, розвів в боки зігнуті в ліктях руки і потягнувся, одночасно повертаючись тулубом до мене. Мій погляд зупинився на масивній дерев’яній кобурі праворуч на його поясі, на якому також були закріплені окремі шкіряні кишені для магазинів з набоями. Зустрівши мій погляд, він посміхнувся і правою рукою вправно дістав важкий пістолет з вороної сталі.

• Стє́чкін, - промовив Майборода з глибокою пошаною.

Покрутивши його в руках та прицілюючись, імітуючи стрільбу на вскидку, він сховав пістолет в кобуру і знову повернувся до мене, ніби вивчаючи мою реакцію.

• Мабуть думаєш, шо ми тут головорізи які? – запитав він у мене.

Питання було настільки провокаційне, що я не знав, як відповісти. З одного боку, саме так я і вважав, бо ж сам бачив, що відбулось тоді біля багаття, а до всього ще й вдосталь наслухався різних історій від Коломійця та наркомана Славка.

З іншого боку, зважаючи на довірчий характер бесіди, я відчув певну приязнь до цієї людини. Більше того, демонстрація пістолету і «в лоба» поставлене запитання скоріше вказували на те, що він вивчає мене, зовсім не бажаючи заподіяти зла. «Інакше до чого тоді всі ці розпитування та душевні виливи?» – думав я. Відчуваючи налагодження контакту, до того ж, ініційованого навіть не мною, я потай сподівався на вдале вирішення свого становища і не хотів все зіпсувати своїм зізнанням. Саме тому я нічого не відповів на його запитання, щоправда зобразивши вигляд глибокої задуми.