Слава ЗСУ!

Я навіть не хотів думати про те, що́ це за автомобіль і чи пов’язана його поява з моєю втечею. Треба було негайно приймати рішення і так склалось, що мені не залишалося нічого іншого, як знову спускатися в кар’єр, що знаходився позаду мене. Його спуск виявився більш пологим та щільним і розпластавшись всім тілом мені було зовсім не складно утримуватися на його схилі. Гвинтівку я також поклав вздовж тіла і вона, упершись прикладом в якусь каменюку, що стирчала на схилі, навіть не зрушила з місця.

Очікуючи появу автомобіля я як міг прислухався до навколишніх звуків і лише періодично дозволяв виглядати з свого укриття. Звук двигуна наростав; я лише міг бути певен, що це вантажівка, однак самого автомобіля так ніде і не бачив. Невідомість напрямку, звідки він мусив з’явитися щосекунди, відчутно змушувала нервувати.

Несподівано мені здалося, що шум автомобіля віддаляється. Кілька довгих хвилин я вслухався, щоб перевірити справжність цього припущення, доки остаточно не переконався, що так і є. Я вирішив не поспішати вилазити з свого сховку доки не переконаюсь в цілковитій безпеці. Коли все стихло я сперся на руки і враз перед моїми очима як блискавка шурхнула глибока повздовжня тріщина, розперезавши пласт ґрунту, на якому я лежав, та відділяючи мене від верхнього краю кручі. Тріщина була завширшки лише в кілька сантиметрів, та вже переживши один карколомний спуск я розумів, чим це може обернутися. Побоюючись обвалу я обережно, але досить впевнено ухопився руками за верхній край урвища і за допомогою ніг швидко вибрався на поверхню, а потім дістав і гвинтівку. Я піднявся на кілька метрів вище і сів долі намагаючись спробувати більш тверезо визначити своє місцезнаходження і подальший напрямок руху.

В небі прокурликав журавлиний ключ. «З такої висоти мабуть добре видно, в якому напрямку йти» - подумав я. Нажаль, я не мав жодних орієнтирів, які б вказували правильність руху. Замріяно спостерігаючи за польотом птахів мій зір опустився праворуч і там, вже на землі, я побачив куряву, що залишав по собі бортовий ГАЗ-66. Він їхав у зворотному від мене напрямку і по всьому це від нього я ховався кілька хвилин тому. Ця обставина чомусь дуже мене обрадувала, ніби це була єдина перешкода на моєму шляху, яку я вдало оминув. Знайшовши внутрішню рівновагу і заспокоївшись я вирішив все ж таки оглянути гвинтівку, яку весь час носив з собою. Однак для цього, я перш за все вирішив зняти все лахміття, якою вона була старанно і мабуть тривалий час обмотана. В деяких місцях тканина легко злазила, а в інших потребувала певних зусиль. Та коли я звільнив зброю від всього зайвого я здивувався, в якому гарному стані вона знаходиться. Дерев’яні частини гвинтівки були давно позбавлені лакового покриття, проте виглядали гладенькими і не мали видимих дефектів. Металеві частини теж були ніби відполірованими і крім деяких заглиблень не мали жодних слідів корозії. Посеред вороної сталі ствола і ствольної коробки світлим металом виділявся затвор з ручкою і круглим наконечником позаду. В минулому я ніколи не мав можливості тримати в руках таку гвинтівку. Маючи уявлення про її заряджання засноване виключно на художніх кінофільмах, правою рукою я ухопив ручку затвора та з невеликим зусиллям повернув її догори після чого затвор вже значно легше заковзав назад аж доки не уперся в крайнє заднє положення. Я був у захваті.

Набоїв всередині не було. Замкнувши затвор я обережно натиснув на спусковий гачок і гвинтівка клацнула холодним металом.

Без вагань я вирішив залишити гвинтівку собі, принаймні на деякий час. Звісно, без набоїв вона була досить химерним засобом самозахисту. Очікувати, що у вирішальну мить озброєний автоматом «спец» злякається моєї зброї було нерозумним. З іншого боку, це було краще ніж швабра, з якою я розгулював по промзоні в перший день свого приїзду в Індастріз.