Слава ЗСУ!

Накотили спогади. «В цей час, - подумалось, - я мабуть вже б планував приємний суботній вечір. Це могла бути зустріч з друзями в якомусь бюджетному закладі з продовженням у нічному клубі (байдуже, що в більшості випадків його ціни дозволяли розраховувати лише на пиво); залицяння без особливих надій, або навпаки, вибудовування планів на подальше приємне проведення часу. Можна було б зателефонувати Ірині, навіть не зважаючи на те, що навряд би вона захотіла розмовляти тепер. Та що там говорити! Можна було б взяти на прокат пару відеокасет і цілий вечір пробайдикувати перед телевізором, або врешті зайти до дядька Івана, в якого завжди позичаєш гроші і якому так часто бракує товариша по чарці…

Де я схибив? Тоді, коли зупинився біля кафе, замість того, щоб їхати далі (і їхати ж до центру, скоріш за все, було не так і далеко, треба було лише вчасно звернути з того автошляху промзоною)? А може тоді, коли знехтував відчуттям, що нахлинули на мене при в’їзді в місто? Тоді я ще міг розвернути авто і забратися геть! А може все почалось, коли я погодився на підвищення? Зрадів…».

Я опустив голову і майже в повній темряві побачив прямо перед собою обриси танку.

Підійшовши впритул я зрозумів, що він стоїть тут дуже давно. Його колеса майже повністю загрузли в луговий ґрунт, а траки на них були відсутні. Башта мала приплюснуту, округлу з усіх боків форму, до якої по боках були закріплені повздовжні металеві поручні. Вона вінчалась задертою догори гарматою з потовщенням на кінці. В мене відразу майнула в голові дика ідея. Оскільки танк майже повністю загруз ходовою частиною в землю, я без особливих зусиль заліз на його ліву сторону і поклавши гвинтівку спробував відчинити один з двох люків, розташованих у верхній задній частині башти. Однак, як я не старався, мені це зробити так і не вдалось. Ті ж наслідки мала спроба і з іншим люком праворуч. Я не мав відповідних навиків, та все ж мені здалось, що люки просто якимсь чином замкнені.

Я пройшов корпусом танку вперед і побачив ще один люк внизу, ліворуч від гармати. Смикнувши його з усієї сили я відчув, що він піддається, щоправда відкривався він не вгору, як я помилково вважав, а вбік. В утвореному вузькому отворі нічого не можна було розгледіти. Як часто буває в подібних випадках, в голову полізло казна-що і моя хвороблива уява вже малювала напівзотлілі останки танкістів всередині танку, або, принаймні, рештки якоїсь мертвої тварини. Тому я опустив голову до люку і принюхався. Всередині я відчув запах старого іржавого заліза без будь-яких інших домішок. Я обережно опустив руку вниз, перевіряючи наявність простору, після чого став спускатися туди ногами.

В кабіні було дуже тісно. Я не встиг залізти і до поясу, як мої ноги вже стикнулись з підлогою. Внизу я намацав щось на кшталт крісла механіка-водія, всівся на нього, але мої коліна діставали мені майже до підборіддя, а верхня частина голови залишалася на рівні відкритого люку. Я спробував більш зручніше розміститися і відчув як спинка сидіння подалась назад. Я нахилив голову і обережно, щоб не вдаритись об верхню частину корпусу, яка нависала дуже низько, відкинувся назад. Там я вже міг розпрямитися, проте, щоб знову дістатися люку, треба було знову нахиляти голову.

Крім того, мої ноги уперлись в щось м’яке, не притаманне бойовій машині. Я опустився вперед, вдарившись лобом в якусь приладову панель і витягнутою рукою обережно пошарив під ногами. Те що я звідти дістав, нагадувало досить щільне рядно, від якого віяло іржею та старістю. Ця знахідка неабияк мене порадувала, бо на той момент я вже почав замерзати. Під ногами я відчув дві однакові педалі, які легко піддавались натисканню. Незвичним було те, що вони кріпилися до гори. Праворуч від них я намацав ще одну педаль, яка вже мало чим відрізнялась від звичайної автомобільної. Крім того, під підошвами кросівок ковзали якісь дрібні металічні деталі та різний мотлох. Праворуч від сидіння водія я виявив різні важелі. Невідомі для мене засоби керування танком знаходились також попереду і ліворуч від мене.