Слава ЗСУ!

І знов побачив його у вікно поміщик. Дивиться — в руках селянина таке саме горня, з покришкою, тільки дерев'яне.

Закортіло поміщикові й це горня собі забрати. Покликав він селянина й питає:

— Що це в тебе за горня? Продай мені!

— Та я б радий його продати, — відповідає Сомілака. — Але вдома мене жде голодна жінка.

А поміщик як гримне:

— Не хочеш продати? То я заберу силоміць!

І зірвав з горняти покришку.

А з горняти як вискочить десятків зо два дерев'яних кулаків — та й ну лупцювати поміщика! Той кинувся тікати, а кулаки — за ним. Лупцюють, молотять по спині, по крижах, по голові, аж луна розлягається.

— Ой лишенько, рятуйте! — заволав поміщик. — Пожалій мене, чоловіче! — гукнув до Сомілаки. — Накажи кулакам не бити мене!

— Спершу віддай мені горня!

— Віддам, віддам, тільки вгамуй кулаки!

— Кулаки, в горня! — наказав Сомілака. Кулаки слухняно вскочили в горня.

Поміщик, ледве дихаючи, заповз до хати, дістав сховане чарівне горня й віддав селянинові.

Щасливий Сомілака повернувся додому, і того вечора вони з жінкою вперше лягли спати ситі.

Відтоді Сомілака зажив у достатку. І сусідам своїм помагав. Винесе, було, чарівне горня на вулицю — і всі їдять досхочу.

Так минуло літо.

А восени пішла по країні чутка, що бадшах видає заміж дочку.

Поміщик одразу пішов до палацу й розповів володареві про чарівне горня Сомілаки.

— Все, що ти схочеш поставити на весільний стіл, тобі дасть те чарівне горня, — закінчив він.

Бадшах послав гінців по Сомілаку й наказав привести його до палацу.

Призначеного дня Сомілака з'явився в палац.

— Показуй своє горня! — звелів всесильний бадшах. — Це правда, що воно чарівне?

— Хай довго тягнуться літа твої, о володарю! — відповів селянин. — Це горня справді чарівне.

— Тоді нехай дасть мені найкращих на світі солодощів.

Покришка враз підскочила, і бадшах побачив — горня повне солодощів. Покуштувавши їх, він не міг одірватися і їв доти, аж доки горня спорожніло.

— Таких смачних солодощів ще не доводилося їсти нікому в світі! — вигукнув бадшах. — Залиш мені горня на три дні. Через три дні гості роз'їдуться, і я віддам тобі горня назад.

В Сомілаки не було ради: воля бадшаха — закон. Уклонився він володареві й подався додому.

Три дні гуляли в палаці весілля. Три дні гості ласували чудовими солодощами й раз у раз вигукували:

— Яка смакота! Таких солодощів не пробували навіть боги!

Нарешті гості роз'їхалися, і Сомілака прийшов по горня.

— Чого тобі тут треба?! — закричав бадшах, навіть не впізнавши селянина.

— Я прийшов по своє горня, о володарю, — відповів той.

— У цьому палаці все належить мені! Геть звідси, а то накажу кинути тебе в клітку до тигрів!

— О найсправедливіший! Ти ж обіцяв після весілля віддати мені горня…

— Ти ще перечиш?! — гримнув бадшах. — Гей, сторожа! Киньте його в клітку до голодних тигрів!

Та не встигла сторожа підбігти до Сомілаки, як він дістав дерев'яне горня й зірвав з нього покришку. Двадцять дерев'яних кулаків заходилися лупцювати всіх підряд — і бадшаха, і його сторожу. Бадшах упав, а кулаки лупцювали його й лупцювали.

— Змилуйся наді мною! — заблагав він. — Угамуй кулаки, коли твоя ласка!

— Спершу віддай моє чарівне горня! — сказав Сомілака.

— Гей, слуги! — закричав бадшах. — Принесіть чарівне горня! Та швидше, а то ці кулаки мене вб'ють!

Коли слуги принесли горня, Сомілака наказав:

— Кулаки, в горня!

Потім він приклав руку до грудей, уклонився й мовив:

— Прощавайте всі. Я піду в своє село. Голодні селяни вже давно чекають на чарівне горня.

Бадшах мовчки закивав головою. Кулаки так його набили, що до нього ще довго не поверталася мова.

КОРОВА З МІСЯЦЯ

Було це дуже давно. Так давно, що люди забули навіть ім'я того брахмана, про якого мовиться в казці. Зате добре пам'ятають ім'я його слуги. А звали слугу Нанаваті.

Як і всі брахмани, цей також понад усе на світі любив гроші. А слуга найбільше любив дерева та квіти. Від рання до смеркання працював Нанаваті в садку. Навколо будинку брахмана росли такі дерева, цвіли такі квіти, що милуватися ними приїздили люди з усіх усюд.

Та якось уранці Нанаваті побачив; що трава в садку випасена, а квіти потолочені.

«Хто ж це наробив такої шкоди? — подумав він. — Треба вистежити!»

Коли смеркло, Нанаваті сховався в кущах і став чекати. Незабаром зійшов місяць: трохи згодом почувся якийсь шум. Нанаваті визирнув з-за куща, аж бачить — суне по саду велика корова, біла, як молоко, й поскубує траву. Корова була така гарна, що слуга, вражений, закляк на місці.