Слава ЗСУ!

І звеліла царівна оголосити, що відітне мечем голову тому, хто іще хоч раз насмілиться дострибнути до її балкона й кинути в неї м'ячем.

Та царевича й це не злякало: простяг він до сонця білу волосину, вдягнув біле вбрання, скочив на білого коня з білою вуздечкою і знову злетів до самісінького балкона. А царівна стоїть на балконі, на всі боки озирається, пильнує сміливця. Кинув царевич м'яча і навмисне трохи притримав коня. Помітила його царівна й змахнула мечем. Царевич нахилився, і тільки лезо меча торкнулося його голови, дав коневі остроги й наче розтанув у синьому небі.

Меч лиш ковзнув по його чолі.

Так царівна поранила спритного царевича, а не відтяла голови, як обіцяла. Вона відразу розіслала по всій країні гінців шукати юнака з раною на голові. Хоч хто траплявся гінцям на дорозі, з кожного вони зривали чалму, тюрбан чи шапку й дивилися, чи немає на голові рани, порізу, бодай подряпини. Обнишпорили все місто, але такого юнака не знайшли.

Царські слуги поверталися ні з чим. Коли це зустрівся їм жалюгідний жебрак у смердючому дранті, обліплений мухами. Зірвали з його голови шматину — і очам своїм не вірять: свіжий поріз! Вони аж у поли вдарилися. Що, мовляв, скаже царівна, коли побачить, якого жениха привели? Чи не покарає вона їх?

Подумали, погадали вони та й дали жебракові спокій. Прийшли в палац і повідомили цареві, що так і так, усе місто перевернули, кожен куточок оглянули, жодної людини не пропустили — немає поранених мечем царівни. Всяких голів надивились — гладеньких і шишкуватих, круглих і довгастих, зарослих і лисих, але ні в кого не виявили свіжої рани чи хоча б порізу. Правда, наостанок трапився бруднючий жебрак з раною на голові, ніби й від меча. Та хіба той відразливий жебрак може бути женихом царської доньки?

— Мерщій схопіть жебрака й приведіть до мене! — звелів цар. — Нехай царівна нарікає сама на себе за свою впертість! Якого хотіла жениха, такого й матиме!

Слуги побігли виконувати цареву волю.

Хоч і глузували з нього брати, проте менший царевич дуже любив їх. Він знав, що коли одружиться з царівною, то брати повмирають від заздрощів. Тому і вдягнувся в лахміття, а тіло обмазав грязюкою з медом, щоб на нього й дивитися було гидко. «Такого мене ні в чому не запідозрять; якщо ж навіть схоплять і приведуть до царівни, то вона, побачивши мене, сама зречеться своїх слів», — розважив він.

Та цар розважив інакше. Коли привели жебрака й зірвали з нього ганчірку, цар одразу побачив, що жебрак поранений мечем його доньки.

Цар розгубився. «От халепа, — подумав він. — І чого ото я розгнівався на доньку та звелів привести цього волоцюгу? Адже й справді цей жалюгідний жебрак — її жених!»

Але нікуди дітися — довелось цареві готуватися до весілля…

Наказав він зліпити для молодих подалі від царських хоромів малесеньку хижку.

На весіллі жебрак удав із себе ще й німого, і це ще більше засмутило царя. Покликав він через кілька день свою доньку й мовив до неї:

— Не ганьби мого імені та честі! Щоб і ноги твого чоловіка в моєму палаці не було!

І наказав носити щодня молодим по мірці вівса, щоб годувалися.

Прийшли молоді в свою оселю, і попросила царівна чоловіка помитися та перевдягтися. Той так і зробив. Побачила царівна, який він чистий став і гарний — очам своїм не повірила.

— Ти ба, яке диво ховалося серед ганчір'я та бруду! — вигукнула вона.

А чоловік лиш усміхнувся у відповідь — таємниці своєї не розкрив. У царівни було ні мало, ні багато — семеро братів, і щодня вони вирушали на полювання. Захотілося пополювати й царевичу.

— Піди до батька, — попросив він дружину, — нехай дасть і мені коня та зброю. Чим я гірший за твоїх братів? Я теж хочу полювати.

Не хотілося царівні йти до батька, не забула вона його прикрих слів про чоловіка, але й засмучувати чоловіка не хотілося. Тож прийшла вона до царя та й каже:

— Мій чоловік теж хоче полювати. Дуже прошу, дайте йому якусь зброю і коня.

— Бачу, він зовсім знахабнів! — скипів цар. — Волоцюга, жебрак, а й собі туди ж — у мисливці! З царськими синами надумав змагатися!

Царівна мовчала, не сміючи підвести очей.

Та згодом цар трохи заспокоївся і звелів дати зятеві віслюка та нікудишнього поламаного лука.

— Який вершник, таке йому й спорядження! Ото вже нагасається, ото дичини наполює! — сміялися придворні.

Подалася царівна додому похнюплена, поламаний лук несе, віслюка за собою веде. А повз неї прогарцювали на баских конях семеро її братів-царевичів на полювання.

Узяв слуга за гріш лук, сів на віслюка та й поїхав слідом за царевичами. А ті навмисне не квапляться, хизуються та все озираються, жартують та глузують з цього. А слуга за гріш ще й кривляється, мов блазень, царевичів потішає: дивіться, мовляв, який я дурник! Тримає і лук не так, як треба, і на віслюку сидить обличчям до хвоста. Царевичі аж за животи хапаються від сміху, а слузі за гріш хоч би що.