Слава ЗСУ!

— Пресвітлий царю, — винувато мовив він, — ваші сини тяжко скривдили мене, а я покарав їх за це, може, й надто жорстоко! Ваші сини пограбували мене, і я їх покарав!

— Як? — сторопів цар, не збагнувши, про що йдеться. — Пограбували? Хто? Кого? Мої сини? Що ти зробив з царевичами, негіднику? Та як ти смієш наговорювати на них? Де таке видано, щоб царевичі оббирали жебрака?

— А виходить, що обібрали! — спокійно мовив слуга за гріш. — Ваші сини вкрали здобич, що я її вполював! А за це я їх затаврував.

— Хапайте його! Він із глузду з'їхав! — зарепетував цар. — Смердючий жебраче, як тільки язик у тебе повертається таке казати?

Тоді слуга за гріш мовчки розв'язав вузлика, в якому були ріг оленя, ікло кабана, хвіст тигра та кіготь лева.

Відсахнувся цар, зрозумівши, що не набрехав йому зять. Мусив він обуритися й на чім світ стоїть лаяти своїх синів.

— Пресвітлий царю, — докинув слуга за гріш, — можете й самі впевнитися, що я вже і так покарав їх!

Цар мерщій позривав тюрбани із синів. Справді, на їхніх головах красувалися свіжі тавра від монетки вартістю в один гріш.

Невимовно прикро й соромно стало цареві. А слуга за гріш розповів йому про себе, про свої пригоди. Як дізнався цар, що перед ним не нужденний злидар, не жебрак, а справжній царевич, повеселів одразу, став благати, щоб той простив його, і на радощах подарував півцарства.

Колишній слуга за гріш попрощався з усіма, забрав дружину й вирушив до отчого дому, а там і своєму батькові розповів, що з ним трапилося. Щиро зрадів батько, запишався, що в нього такий розумний та сміливий син, і подарував йому не половину, а все своє царство.

ЧАРІВНИЙ ПЕРСТЕНЬ

Жив на світі купець, і було в нього двоє синів. Коли купець помер, молодший син почав гуляти, веселитися, гроші батькові розтринькувати. А старшому братові те не подобалось. «Так він усе добро за вітром пустить, — думав він. — Ні дружини, ні дітей у нього немає, а я людина сімейна, статечна. Якщо й далі так буде, доведеться мені з торбою по світу йти… Краще відділюся від нього, поки не пізно».

Покликав він до себе брата, виділив йому частину батьківського спадку.

А брат той мав лагідну вдачу, мирив з усіма, завжди охоче допомагав — чи то нужденному злидареві, чи голодному волоцюзі, чи сусідові або приятелю. Нікому не відмовляв.

Отак і спливло потроху батьківське добро. А коли за душею в брата не залишилось і копійки, стали його люди ганити-хулити та розуму навчати: он який ти, сину купецький, всі батьківські гроші змарнував! І друзі-приятелі перестали водитися з ним, одвернулися, наче доти його й знати не знали, наче не пили-гуляли на його гроші.

І пішов купецький син з дому світ за очі. Довго він ішов, аж ось нарешті, голодний і спраглий, добувся до якогось міста.

«Якби ж то в мене був хоч якийсь дріб'язок! — подумав він. Вивернув усі кишені, перемацав — нічогісінько! — Кепсько! Ні родичів у мене, ні друзів, ні грошей. Пропала моя голівонька безталанна!»

Раптом згадав купецький син про золотий перстень у нього на руці. Зняв перстень, продав, наївся досхочу та й пішов тинятися містом. Ходив він, ходив і зустрів чоловіка, який за сто рупій продавав миршавого кота.

— Кому там здався твій облізлий кіт? Та ще за такі гроші! — кепкували перехожі, сіпали кота за хвіст.

З усіх боків лунало:

— А зіграйте-но йому на ребрах!

— І чим ти тільки годував його, чоловіче?

— Налови хоч мишей та погодуй його, а то він ледве дише!

Помітивши купецького сина, що стояв осторонь натовпу й співчутливо дивився на все те, зацюканий кіт вирвався з рук чоловіка, підбіг до юнака, став тертися об його ноги та жалібно нявчати, мовби просив у нього захисту. Юнак простяг чоловікові сто рупій, і той квапливо зник. А купецький син узяв кота на руки й рушив далі.

Йшов він отак, коли бачить: стоїть на вулиці інший чоловік і продає пса, худющого, кощавого і теж просить за нього сто рупій. Перехожі глузують, штурхають пса, смикають його, а він хоч би ворухнувся, хоч би огризнувся, хвіст підібгав і тільки тремтить.

— Оце-то гроза тигрів! Треба показати його царю, такої породи він іще не бачив! — глузували люди.

— Та він схожий на голодного аскета! А який сумирний! Певно, найсвятіший серед усіх псів!

Побачив пес купецького сина, що стояв осторонь з котом на руках, підбіг до нього, заметляв хвостом, став лизати йому ноги, мовби благаючи захистити його. Купецький син квапливо дістав сотню рупій і простяг чоловікові. Той, не тямлячись від щастя, схопив гроші і відразу ж зник. А купецький син, тепер уже з котом і псом, рушив далі.