Слава ЗСУ!

Тепер — угору…

Старий скрипучий ящик піднімався, погойдуючись і вібруючи. Його стіни були звичайнісінькою металевою решіткою, і Ленґдон спіймав себе на тому, що спостерігає, як повз них ритмічно пропливають нутрощі ліфтової шахти. Навіть у напівпритомному стані страх Ленґдона перед обмеженим простором, який переслідував його все життя, знову ожив і набув реальних обрисів.

«Не дивися».

Він прихилився до стіни, намагаючись перевести дух. Передпліччя боліло, і коли він поглянув униз, то побачив, що воно незграбно перев’язане рукавом його твідового піджака, наче бинтом. Решта піджака звисала позаду нього на долівку, добряче забруднена.

Він заплющив очі, намагаючись полегшити біль, що гупав у голові, і темрява поглинула його.

Знову вирисувалася вже знайома картина: жінка під вуаллю, схожа на статую, з амулетом та кучерявим сивим волоссям. Як і раніше, вона стояла на березі кривавої ріки, а довкола неї звивалися й вигиналися людські тіла. Вона мо- иила Ленґдону благально:

— Шукай — і знайдеш!

У Ленґдона з’явилося відчуття, наче він має врятувати її… врятувати їх усіх. Ноги, що стирчали догори, охляли й впали на землю одна за одною.

— Хто ти? — гукнув він у тиші. — Що тобі треба?

Розкішне сріблясто-сиве волосся жінки тріпав гарячий

вітер.

— У нас залишається все менше часу, — прошепотіла вона, торкаючись свого амулета. А потім раптом вибухнула сліпучим стовпом вогню, який шугонув через ріку й поглинув їх обох.

Ленґдон скрикнув і різко розплющив очі.

Лікарка Брукс стурбовано глянула на нього.

— Що сталося?

— Мої галюцинації тривають! — вигукнув Ленґдон. — Та сама картина.

— Жінка зі сріблястим волоссям? І купа трупів?

Ленґдон кивнув, і на його лобі виступили краплини поту.

— Із вами все буде гаразд, — запевнила його лікарка, хоча в самої голос тремтів. — Повторні видіння є звичайними для стану амнезії. Та функція мозку, що займається сортуванням та категоризацією ваших спогадів, зазнала тимчасового ушкодження, тому все замінює тепер однією картиною.

— Не надто приємна картина, — насилу вимовив Ленґдон.

— Знаю, але доки ви не видужаєте, ваші спогади залишатимуться сплутаними й неструктурованими: минуле, сьогодення й фантазії — усе змішається докупи. Те саме стосуватиметься й ваших снів.

Ліфт сіпнувся й завмер, і лікарка Брукс знову рвучко розчинила складані двері. Вони вийшли й знову кудись пішли, цього разу темним високим коридором. Потім пройшли повз вікно, за яким у передсвітанковій імлі проступали розпливчасті обриси флорентійських дахів. У дальньому кінці коридору Сієнна Брукс нагнулася, видобула з-під горщика з давно не поливаною хатньою рослиною ключа й відімкнула двері.

Квартира була маленька, а повітря в ній наштовхувало на думку про віковічну боротьбу ароматизованої ваніллю свічки зі старим килимом. Меблі та інші речі були в кращому випадку скромними, наче вона придбала їх на дешевому розпродажу в чиємусь дворі. Лікарка Брукс покрутила термостат — і батареї опалення з шумом ожили.

Вона на мить завмерла, заплющивши очі, і гучно зітхнула, немов збираючись із думками. А потім обернулася й допомогла Ленґдону ввійти до скромної кухоньки, де біля стола з пластмасовим покриттям стояли два хиткі стільці.

Ленґдон був рушив до стільця, сподіваючись на нього сісти, але лікарка Брукс схопила його одною рукою за зап’ястя, а вільною рукою розчинила маленьку кухонну шафку. Та шафка виявилася майже порожньою: трохи крекерів, кілька пакетів із макаронами, бляшанка «Кока-коли» та пляшечка кофеїнових пігулок «Ноудоз».

Сієнна Брукс дістала пляшечку і висипала Ленґдону в долоню шість пігулок.

— Це кофеїн, — сказала вона. — Приймаю, коли в мене нічна зміна, як сьогодні.

Ленґдон підніс пігулки до рота й озирнувся, шукаючи поглядом води.

— & ви їх розжуйте, — порадила лікарка. — Так вони потраплять вам у кров швидше і допоможуть здолати дію заспокійливого.

Ленґдон пожував і аж скривився. Пігулки були гіркі й розраховані на те, щоб їх ковтали цілком. Лікарка Брукс

відчинила холодильник і подала Ленґдону напівпорожню пляшку води «Сан-Пелеґріно». Той вдячно припав до неї, зробивши кілька великих ковтків.

Тим часом «хвостата» лікарка зняла з його руки імпровізований бинт, який змайструвала з рукава твідового піджака, і поклала його на кухонний стіл. Потім пильно оглянула рани. Коли вона тримала його за оголену руку, Ленґдон відчув, як тремтіли її тонкі пальці.

— Житимете, — заявила лікарка Брукс.

Ленґдон відчув за неї тривогу, хоча ще й досі не вповні збагнув те, що з ними щойно трапилося.