Слава ЗСУ!

Стривай, — мовив Ленґдон, затуляючи рукою маску. — Ти обіцяв, що коли ми благополучно сядемо в потяг, даси мені відповіді на декотрі запитання стосовно останніх двох днів. Але наразі я знаю лишень те, що ВООЗ найняла мене в Кембриджі, щоби я розшифрував Цобрістову версію «Ма- пи пекла». Окрім цього, ти не сказав мені нічого.

Лікар Ферріс ніяково завовтузився й знову почухав висип на обличчі та шиї.

— Я розумію твоє невдоволення, — сказав він. — Зрозуміла річ, це неприємно — не пам’ятати, що сталося, але з медичної точки зору… — він перевів погляд на Сієнну немов для підтвердження своїх слів, а потім продовжив: — Я настійно рекомендую тобі не витрачати енергію на пригаду- вання подробиць, які ти не пам’ятаєш. Для жертв амнезії краще, коли забуте минуле так і залишиться забутим.

— Не чіпати забутого минулого?! — Ленґдон відчув, як його роздратування зростає. — До біса таку пораду! Мені потрібні відповіді! Твоя організація привезла мене до Італії, де в мене стріляли й де я втратив кілька днів свого життя! Я хочу знати, що сталося!

— Роберте, — втрутилася Сієнна, промовляючи спокій- ним голосом і намагаючись вгамувати його. — Лікар Ферріс має рацію. Для твого здоров’я буде шкідливо, якщо на тебе обрушиться весь потік інформації одразу. Подумай про оті клаптики, які ти зміг запам’ятати: срібноволоса жінка, «Шукай — і знайдеш» та звивисті тіла з «Мапи пекла». Ці образи заполонили твій мозок низкою хаотичних не- контрольованих спалахів, які мало не зробили тебе недієздатним. Якщо лікар Ферріс перелічуватиме події минулих днів, то майже неминуче активізує інші спогади, і твої га- люцинації можуть початися знову. Ретроградна амнезія — серйозний стан. Активізація недоречних спогадів може вкрай негативно позначитися на психіці.

Про це Ленґдон якось не подумав.

— Напевне, ти почуваєшся дещо дезорієнтованим, ні в тих ні в сих, — додав Ферріс, — але в конкретний момент твоя психіка потрібна нам у цілісному стані для ефективних дій. Нам конче необхідно вирахувати, що ця маска хоче сказати.

Сієнна кивнула.

Ленґдон мовчки констатував, що лікарі, здається, зійшлися на одній думці.

Професор затих, намагаючись подолати відчуття непевності. То було химерне відчуття — зустріти абсолютного незнайомця й усвідомлювати, що насправді ти знаєш його вже кілька днів. «До того ж — подумав він, — є щось невиразно знайоме в його очах».

— Професоре, — співчутливо мовив Ферріс, — бачу, ви не зовсім впевнені, що можете довіряти мені, і це цілком виправдано, зважаючи на те, що вам довелося пережити. Одними з побічних ефектів амнезії є параноя та недовіра.

«Вельми слушно, — подумав Ленґдон, — якщо взяти до уваги те, що я не довіряю навіть власному мозку».

— До речі, про параною, — пожартувала Сієнна, намагаючись розрядити атмосферу, — Роберт побачив ваш висип і подумав, що ви інфіковані чорною чумою.

Набряклі очі Ферріса збільшилися, мов блюдця, і він голосно розсміявся.

— Оцей висип? Повірте мені, професоре, якби в мене була чума, то я не лікувався б від неї антигістамінним препаратом, що продається без рецепту. — Він видобув із кишені маленький тюбик і кинув його Ленґдону. Виявилося, що це був напівпорожній тюбик препарату проти сверблячки при алергійних реакціях.

— Вибачте, — зніяковіло сказав Ленґдон. — Вочевидь, я дуже перевтомився.

— Нема проблем, — відповів Ферріс.

Ленґдон повернувся до вікна й спостерігав, як неяскраві барви італійського села зливаються в умиротворений колаж. Виноградники та ферми траплялися рідше, бо тепер рівнини змінило підніжжя Апеннін. Невдовзі потяг мав пройти звивистим гірським перевалом, а потім спуститися й помчати на схід до Адріатичного моря.

«Я їду до Венеції, — подумав Ленґдон. — Шукати чуму».

Цей химерний день залишив у професора відчуття, ніби він рухається ландшафтом, складеним із якихось нечітких форм, позбавлених конкретних деталей. Як уві сні. Іронія полягала в тім, що, коли люди прокидаються, їхній кошмар припиняється, а Ленґдону здавалося, що кошмар почався саме тоді, коли він прокинувся.

— Скажи, про що ти думаєш, і я дам тобі грошей, — прошепотіла Сієнна, сидячи поруч.

Ленґдон підвів на неї погляд і стомлено всміхнувся.

— Я постійно думаю про те, що от-от прокинуся вдома і виявиться, що це був лише кошмар.

Сієнна схилила голову набік і серйозно поглянула на нього.

— І ти не скучатимеш за мною, коли прокинешся й ви- явиш, що всього цього насправді не було?

Ленґдон натужно всміхнувся.

— Якщо чесно, то трохи скучатиму.

Вона поплескала його по коліну.