Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Інферно

— Роберте! — Сієнна, яка йшла попереду з Феррісом, махнула йому рукою, указуючи на таксі. — У нас обмаль часу.

Ленґдон поспішив до них, хоча як знавець і шанувальник архітектури вважав майже блюзнірством похапцем подорожувати Гранд-каналом. Мало які венеціанські атракціони були приємнішими за прогулянку на борту вапорето — основного міського виду транспорту. Таку прогулянку слід здійснювати пізно ввечері, сидячи в носовій частині судна під відкритим небом, щоб помилуватись підсвіченими соборами й палацами, що пропливають повз.

«Сьогодні вапорето не буде», — подумав Ленґдон. Ці водні теплоходики були вкрай повільними, тому швидшим варіантом бачилися водні таксі. На жаль, черга до водних таксі біля залізничного вокзалу здавалася нескінченною.

Ферріс, не бажаючи довго чекати, швидко взяв справу у свої руки. Видобувши з кишені грубенький стос купюр, він підкликав водний лімузин — блискучий венеціанський кабріолет, змайстрований із південноафриканського червоного дерева. Хоча це елегантне судно, безперечно, демонструвало надмірність, воно гарантувало конфіденційну й швидку подорож: до п’яца Сан-Марко можна було добратися за якихось п’ятнадцять хвилин.

Водій виявився напрочуд вродливим чоловіком у костюмі «Армані», зшитому на замовлення. Він був схожий скоріш на кінозірку, аніж на шкіпера, але це ж, зрештою, Венеція — край італійської елегантності.

Мене звуть Мауріціо Пімпоні, — назвався чоловік і, підморгнувши Сієнні, запросив їх на борт свого човна. — Prosecco? Limoncello? Champagne?

— No, grazie, — відповіла Сієнна, наказавши йому скорострільною італійською відвезти їх до майдану Сан-Марко якомога швидше.

— Ма certo! — знову підморгнув Мауріціо. — Та мій човен — найшвидший у всій Венеції…

Коли Ленґдон і його супутники вмостилися в м’яких кріслах на кормі просто неба, Мауріціо ввімкнув двигун «Вольво Пента» і вправно від’їхав заднім ходом від набережної. А потім крутнув штурвал праворуч і дав газу, маневруючи вельми великим суденцем поміж вервечками гондол. Кілька гондольєрів у строкатих сорочках сердито замахали йому кулаками, коли їхні лискучі чорні човни застрибали на збурених хвилях.

— Scusate! — винувато вигукнув Мауріціо. — У мене VIP- пасажири!

Не проминуло й кількох секунд, як Мауріціо вибрався з затору біля вокзалу Санта-Лючія і помчав Гранд-каналом на схід. Коли вони проскакували під широким граціозно вигнутим мостом Скальці, Ленґдон відчув неповторний солодкий аромат місцевого делікатесу сепі аль неро — кальмара у власному чорнилі, — який линув із ресторанчиків під навісами, що вишикувалися вздовж берега. Та от вони ввійшли у вигин каналу, і попереду показався купол масивної церкви Святого Єремії.

— Свята Лючія, — прошепотів Ленґдон, читаючи напис на боці церкви. — Кістки незрячої.

— Перепрошую? — Сієнна поглянула на Ленґдона, сподіваючись, що він, можливо, вирахував щось іще з тексту загадкової поеми.

Та нічого, — відповів Ленґдон. — Просто одна дивна думка. Може, і недоречна. — Він показав на церкву. — Бачиш отой напис? Там похована свята Лючія. Інколи я читаю лекції про агіографічне мистецтво, тобто про мистецтво, що зображає християнських святих, і мені щойно спало на думку, що свята Лючія є покровителькою незрячих.

— Si, santa Lucia! — підключився до розмови Мауріціо. — Вона — свята сліпих! Ви ж знаєте цю історію? — Водій озирнувся на них і гукнув, перекрикуючи шум двигунів. — Лючія була така гарна, що її бажали всі чоловіки. Тому, щоби постати перед Господом чистою й зберегти свою цнотливість, вона взяла й вирізала собі очі.

Сієнна аж застогнала.

— Оце так віра!

— У винагороду за її пожертву, — додав Мауріціо, — Господь дав Лючії ще гарніші очі!

Сієнна поглянула на Ленґдона.

— Невже він не знає, що це дурня?

— Шляхи Господні недовідомі, — зауважив Ленґдон і згадав, що приблизно на двадцяти полотнах одного знаменитого старого майстра зображено святу Лючію, яка несе на тарілці свої очі.

Варіантів легенди про святу Лючію було багато, але у всіх ішлося про те, що Лючія вирізала свої очі, які розпалювали хтивість чоловіків, поклала їх на таріль, подала своєму най- палкішому залицяльнику й виклично мовила: «Ось тобі те, чого ти так сильно прагнув… а стосовно решти я благаю тебе — дай мені спокій!» Як це не моторошно, але на такий акт самоскалічення Лючію надихнуло саме Святе Письмо, міцно прив’язавши її до відомого Христового повчання: «Коли твоє око доводить тебе до гріха, вирви його й викинь».

«Вирви, — подумав Ленґдон, збагнувши, що це саме слово траплялося і в поемі. — Знайди віроломного дожа Венеції… того, хто кістки сліпої вирвав».

Попередня
-= 133 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар