Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Інферно

На превеликий подив Ленґдона, багато гондол сміливо наважувалися на такий самий перехід. їхні тендітні корпуси — приблизно сорок футів завдовжки й вагою близько тисячі чотирьохсот фунтів — виявилися напрочуд стійкими в бурхливих водах. Кожним таким суденцем керував упевнений у собі гондольєр, який міцно стояв на платформі з лівого боку корми в традиційній чорно-білій смугастій сорочці, стернуючи єдиним веслом, прикріпленим до правого планшира.

Коли вони проскочили повз одну з таких гондол, Мауріціо з гордістю показав на неї.

— Бачите оту металеву штуку на носі? — гукнув він через плече, показуючи на елегантну прикрасу, що стирчала з носової частини суденця. — То єдина металева деталь на гондолі, і називається вона феро ді пруа — «носова залізяка». Це символ Венеції!

Мауріціо пояснив, що ота схожа на гребінь конструкція в носовій частині кожної гондоли Венеції має символічне значення. Її вигнута форма уособлює Гранд-канал, шість зубів означають шість сестьєрі, тобто районів Венеції, а довгасте лезо стилізоване під шолом венеціанського дожа.

«Венеціанського дожа», — повторив Ленґдон, подумки повертаючись до того нелегкого завдання, яке вони мали виконати: розшукати віроломного венеціанського дожа, який відрізав коням голови й вирвав кістки сліпої.

Ленґдон підняв погляд на берегову лінію, де до краю води підбирався невеличкий лісистий парк. На тлі безхмарного неба над його деревами бовванів червоний цегляний шпиль дзвіниці церкви Сан-Марко, а з нього, із запаморочливої висоти трьохсот футів, дивився вниз архангел Гавриїл.

У місті, де багатоповерхових будинків не було, бо ті мали схильність осідати у воду, височенна кампаніла Сан-Марко слугувала таким собі маяком для всіх, хто наважувався заходити до венеціанського лабіринту каналів і проток; заблука- лому мандрівникові варто було лише підняти голову — і він міг легко повернутися до майдану Сан-Марко. Ленґдону й досі важко було повірити, що ця масивна вежа обвалилася тисяча дев’ятсот другого року, залишивши по собі величезну купу уламків на майдані Сан-Марко. Дивно, але єдиною жертвою тієї катастрофи став… кіт.

Гості Венеції мають змогу насолодитися її неповторною атмосферою в будь-якій із численних місцевих туристичних пам’яток, але для Ленґдона найулюбленішим місцем завжди була Ріва дельї Ск’явоні. Цю широку кам’яну набережну для прогулянок, що підходила до самісінької води, збудували з вичерпаного з дна намулу, і вона тягнулася від старовинного Арсеналу аж до майдану Сан-Марко.

Променадна набережна Ріва із затишними кафе, елегантними готелями й навіть приватною церквою Антоніо Ві- вальді починалася біля Арсеналу — давніх венеціанських суднобудівних верфей, — де свого часу повітря повнилося хвойним запахом живиці, коли суднобудівники покривали гарячим дьогтем свої хисткі суденця, щоб замазати в них щілини. Кажуть, що відвідини саме цих верфей надихнули Данте Аліґ’єрі додати ріки киплячого дьогтю до інструментарію тортур у своєму «Пеклі».

Погляд Ленґдона перемістився праворуч, ковзнув уздовж набережної Ріва й зупинився біля її ефектного краю. Там, у найдальшій південній точці майдану Сан-Марко, широкий тротуар зустрічався з широким морем. У венеціанську золоту добу те круте урвище гордо називали «краєм цивілізації».

Сьогодні ж та ділянка триста футів завдовжки, де майдан Сан-Марко зустрічався з морем, була заставлена не менш ніж сотнею гондол, і гребінці їхніх залізних прикрас то підскакували, то опадали на тлі білих мармурових будівель.

Ленґдону й досі важко було збагнути, що колись це невеличке місто біля моря — лише вдвічі більше за Центральний парк у Нью-Йорку — якимось чином спромоглося перетворитися на найбільшу й найбагатшу імперію Заходу.

Коли Мауріціо підвів човен ближче, Ленґдон побачив, що центральний майдан був затоплений людьми. Колись Наполеон назвав майдан Сан-Марко світлицею Європи,

і Ленґдону здалося, що до тієї світлиці припхалося надто багато гостей. Виникало враження, що майдан ось-ось осяде й піде під воду, не витримавши ваги своїх шанувальників.

— О Господи, — прошепотіла Сієнна, окидаючи поглядом натовпи людей.

Ленґдон не зрозумів, чи Сієнна сказала це через страх, що Цобріст навмисне вибрав таке залюднене місце, щоб спустити з повідка свою чуму, чи тому, що Цобріст мав рацію, наголошуючи на небезпеці перенаселення.

Щороку Венеція приймала запаморочливу кількість туристів — за оцінками, третину одного відсотка від усього населення світу. Наприклад, двотисячного року Венецію відвідало близько двадцяти мільйонів людей. Відтоді населення світу збільшилося на один мільярд, і тепер Венеція аж стогнала під вагою додаткових трьох мільйонів гостей на рік. Місто, як і сама планета Земля, мало обмежений простір, тож у якийсь момент не зможе завозити достатньо харчів, переробляти достатню кількість відходів чи знаходити достатньо ліжок для тих, хто забажає відвідати його.

Попередня
-= 136 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар