Слава ЗСУ!

— Наскільки я розумію, — мовив Начальник, — Бертран Цо6ріст і був одним із таких індивідуумів?

— Абсолютно точно, — підтвердила Сінскі. — Він був лідером цієї войовничої фракції. Окрім того, що Цобріст був надзвичайно розумним, він мав неабияку харизму, і з-під його пера виходили апокаліптичні статті, які породили справжній фанатичний культ трансгуманізму. Нині багато його фанатичних послідовників користуються отакими кодовими іменами, які мають однакову форму: дві літери та чотиризначне число, наприклад DG-2064, ВА-2105 або те, яке ви щойно навели.

— FS-2080.

Сінскі кивнула.

— Це може бути лише кодовим іменем одного з учасників трансгуманістичного руху.

Сінскі показала на комп’ютер.

— Завантажте браузер. Я дещо покажу вам.

На обличчі Начальника на мить відбився сумнів, але пін швидко підійшов до комп’ютера і запустив пошу- ковик.

— Знайдіть FM-2030, — сказала Сінскі, стаючи позаду нього.

Начальник вдрукував «FM-2030» — і на екрані вискочили посилання на тисячі веб-сторінок.

— Розгорніть будь-яку з них, — сказала Сінскі.

Начальник клацнув по першому посиланню, і на екрані

з’явилася сторінка з «Вікіпедії» з фотографією симпатичного іранця, якого звали Ферейдун М. Есфендіарі, що характеризувався як автор, філософ, футуролог та предтеча трансгуманістичного руху. Йому, народженому тисяча дев’ятсот тридцятого року, ставили в заслугу те, що він увів трансгу- маністичну філософію в маси, а також на донауковому рівні передбачив запліднення в пробірці — in vitro, генну інженерію, а також глобалізацію цивілізації.

Згідно з «Вікіпедією», найсміливіша заява Есфандіарі полягала в тому, що новітні технології дадуть йому можливість прожити до ста років, що було великою рідкістю для його покоління. На підтвердження своєї твердої віри в новітні технології Ферейдун М. Есфендіарі змінив ім’я на FM-2030, яке було кодом, складеним із його перших двох ініціалів та року, у якому йому виповниться сто років. На жаль, у сімдесятирічному віці він помер від раку підшлункової залози, так і не досягнувши своєї мети. Але в пам’ять про нього фанатичні прихильники трансгуманізму і досі віддають шану FM-2030, беручи собі імена за таким самим принципом.

Коли Начальник скінчив читати, він підвівся, підійшов до вікна й довго стояв, безтямно вдивляючись у морську далечінь.

— Отже, — прошепотів він, немов думав уголос, — об’єкт пристрасті Цобріста, оцей FS-2080, є, вочевидь, одним із цих, як їх там, трансгуманістів?

— Поза всяким сумнівом, — відповіла Сінскі. — Вибачте, я не знаю достеменно, хто такий цей FS-2080, але…

— Саме про це я й хотів вам сказати, — перервав її Начальник, і досі вдивляючись у море. — Я знаю. Я точно знаю, хто це.

розділ 74

«Схоже, тут саме повітря зіткане із золота».

Роберт Ленґдон за своє життя побував у багатьох розкішних соборах, але інтер’єр Золотої базиліки Сан-Марко завжди вражав його своєю неповторністю. Сторіччямй вважалося, що навіть якщо просто дихати повітрям базиліки Сан-Марко, то неодмінно станеш багатшим. Це твердження мало сприйматися не лише метафорично, а й буквально.

Внутрішнє обличкування складалося з кількох мільйонів старовинних золотих кахлів, тож безліч пилинок, що висять у повітрі базиліки, і справді можуть бути часточками золота. Цей висячий золотий пил у поєднанні з яскравим сонячним світлом, що лилося у вікно із західного боку, створював ж паву пульсуючу атмосферу, яка допомагала парафіянам як иабувати душевного здоров’я, так і збагачуватися в цілком світському сенсі, бо якщо дихати глибше, то внутрішня поверхня ваших легень вкриватиметься позолотою.

У цю надвечірню годину сонце, пробиваючись крізь західне вікно, розкинуло проміння над головою Ленґдона мов широке блискуче віяло або навіс із променистого шовку.

І Іобожно вражений Ленґдон мимоволі глибоко вдихнув — і відчув, як те саме зробили Сієнна та Ферріс поруч із ним.

— Куди тепер? — спитала Сієнна.

Ленґдон кивнув на сходи, що вели вгору. Музейний відділ і іеркви розташовувався на горішньому поверсі та містив об- ширну експозицію, присвячену коням Сан-Марко, яка, за переконанням Ленґдона, допомогла б їм швидко встановити особу того загадкового дожа, який відрізав коням голови.

Коли вони піднімалися нагору, він помітив, що Ферріс: «нову бореться з ядухою, і Сієнна спіймала його погляд — вона безперервно намагалася зробити це впродовж останніх хвилин. Із застережливим виразом обличчя вона ледь помітно кивнула в бік Ферріса й вимовила щось самими губами, та Ленґдон не зміг розібрати. Не встиг він перепитати її, як Ферріс озирнувся — і було запізно, бо Сієнна вже відвернулася й дивилася впритул на Ферріса.