Слава ЗСУ!

Професор відразу ж подумав про Сієнну та її безпеку. Він і досі бачив перед собою її лагідні карі очі, які дивилися на нього вниз із каяттям і страхом. Ленґдон молив Бога, щоб їй удалося втекти і щоб вона змогла безпечно вибратися з Венеції.

«Ми не в тій країні», — сказав їй Ленґдон, приголомшено збагнувши, де насправді розташована гробниця Енріко Дандоло. Той загадковий мусейон, про який ішлося в поемі, був зовсім не у Венеції, а за тридев’ять земель від неї. Як і застерігав Данте, сенс зашифрованої поеми був схований «під покривалом слів незрозумілих».

Ленґдон збирався пояснити все Сієнні, щойно вони виберуться зі склепу, але такої нагоди йому не випало.

«Вона втекла, знаючи одне: я помилився».

Ленґдон відчув, як у грудях у нього похололо.

«А чума й досі там… за тридев’ять земель».

Раптом біля «лазарету» почулися важкі кроки, і до його каюти увійшов чоловік у чорному. То був той самий мускулистий військовий, який притис його до підлоги склепу. Його очі були холодні, мов крига. Коли він наблизився, професор інстинктивно відсахнувся, але тікати не було куди. «Ці люди можуть зробити зі мною все, що їм потрібно».

— Де я? — настійливо спитав Ленґдон, вкладаючи в голос якомога більше викличної інтонації.

— На яхті, яка стоїть на якорі у Венеціанській лагуні.

Ленґдон окинув поглядом зелену емблему на уніформі військового: глобус в оточенні літер ECDC. Ленґдону ніколи не доводилося бачити ні цього символу, ні цієї абревіатури.

— Нам потрібна від вас інформація, — сказав чоловік, — і ми маємо обмаль часу.

— А який мені сенс що-небудь вам казати? — спитав Ленґдон. — Ви мало мене не вбили.

— Такого й близько не було. Ми скористалися знерухом- лювальним прийомом дзюдо, який називається шиме-ваза. Ми не збиралися завдати вам шкоди.

— Ви стріляли в мене вранці! — заявив Ленґдон, чітко пригадавши, як куля брязнула об крило прудкого трициклу Сієнни. — Ваша куля мало не влучила мені в поперек!

Чоловік звузив очі.

— Якби я хотів поцілити вам у поперек, я б це зробив. А я зробив єдиний постріл, намагаючись пробити заднє колесо вашого мопеда, щоб не дати вам можливості втекти. Мені наказали встановити з вами контакт і дізнатися, чому ви в біса поводитеся так безглуздо.

Не встиг Ленґдон усвідомити його слова, як у двері пройшли ще двоє вояків і рушили до його ліжка.

А поміж ними йшла жінка.

Наче видіння.

Неземне й ефемерне.

Ленґдон негайно впізнав цю жінку як видіння зі своїх галюцинацій. Жінка, яку він перед собою побачив, була красивою, із довгим сріблястим волоссям та синім амулетом із лазуриту. Через те, що раніше вона з’являлася перед ним на тлі жахливого ландшафту з безлічі трупів та напівмертвих, Ленґдону знадобилося кілька секунд, аби усвідомити, що ця жінка справді стоїть поруч — жива й реальна.

— Професоре Ленґдон, — звернулася до нього жінка і, стомлено всміхнувшись, підійшла до його ліжка. — Я рада бачити, що з вами все гаразд. — Вона сіла й помацала його пульс. — Мені сказали, що у вас амнезія. Ви пам’ятаєте мене?

Ленґдон якусь мить мовчки дивився на жінку.

— Я бачив вас у видінні… але не пригадую, щоб ми зустрічалися.

Жінка співчутливо нахилилася до нього.

— Мене звуть Елізабет Сінскі. Я — директорка Всесвітньої організації охорони здоров’я, і я найняла вас, щоб ви допомогли мені знайти…

— Чуму, — вичавив із себе Ленґдон, — яку створив Берт- ран Цобріст.

Сінскі кивнула, підбадьорившись почутим.

— Отже, ви мене пам’ятаєте?

— Ні, я прокинувся в шпиталі з химерним маленьким проектором та видіннями, у яких ви закликали мене шукати й знайти. Саме це я й збирався зробити, коли ці люди намагалися вбити мене. — І Ленґдон кивнув на вояків.

Мускулистий військовий наїжачився й хотів щось відповісти, але Елізабет зупинила його помахом руки.

— Професоре, — лагідно сказала вона. — Я не маю сумніву, що ви приголомшені й збиті з пантелику. Як людина, котра затягнула вас у все це, я нажахана тим, що сталося, і дуже рада, що ви в безпеці.

— У безпеці? — сказав Ленґдон. — Я полонений на цьому судні!

«І ви також», — подумки додав він.

Срібноволоса жінка з розумінням кивнула.

Боюся, через вашу амнезію багато аспектів того, що я вам розповім, приголомшать вас і спантеличать. Проте часу ми маємо обмаль і багацько людей потребують вашої допомоги.

Сінскі завагалася, немов не знаючи, із чого почати.

— По-перше, — мовила вона, — я хочу, аби ви усвідомили, що агент Брюдер та його команда ніколи не намагалися завдати вам шкоди. Вони отримали прямий наказ відновити з вами контакт будь-якими необхідними для цього засобами.