Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Інферно

Ленґдон замовк, вочевидь, замислившись над цією тезою.

— А ти як дарвініст, — продовжила Сієнна, — маєш знати, що природа завжди знаходила спосіб обмежувати чисельність людської популяції — чумою, голодом, повенями. Але хочу спитати в тебе таке: а чи не сталося так, що цього разу природа знайшла інший спосіб контролю? Замість насилати на людство жахливі катаклізми й нещастя, вона створила науковця, який винайшов інший метод зменшення нашої чисельності з плином часу. Без чуми. Без смертей. Просто людський біологічний вид прийде у відповідність із можливостями довкілля. Принаймні якоюсь мірою.

— Сієнно, — перервала її Сінскі. — Уже пізно. Нам треба вирушати. Але перш ніж ми підемо, мені б хотілося прояснити ще одне. Ви сказали мені сьогодні не раз, що Бертран — не лиха людина… що він любив людство і так сильно бажав врятувати наш вид, що теоретично обґрунтував і здійснив свій рішучий крок.

Сієнна кивнула.

— Мета виправдовує засіб, — сказала вона, цитуючи Ма- кіавеллі, відомого політичного теоретика з Флоренції.

Тоді скажіть мені, — вела далі Сінскі, — ви також вірите, що мета виправдовує засіб? Ви вірите, що мета Бертрана врятувати людство була настільки шляхетною, що давала йому моральне право вивільняти той вірус?

У кімнаті запала напружена тиша.

Сієнна нахилилася вперед, до стола, і від її обличчя війнуло силою й переконливістю.

— Докторе Сінскі, я вже сказала вам, що вважаю дії Бертрана безвідповідальними і вкрай небезпечними. Якби я могла зупинити його, я б зробила це, не вагаючись ані секунди. Я хочу, щоб ви повірили мені.

Елізабет Сінскі потягнулася через стіл і ніжно обхопила руки Сієнни своїми долонями.

— Я вірю вам, Сієнно. Я вірю кожному слову, яке ви мені сказали.


Розділ 103


Передсвітанкове повітря аеропорту імені Ататюрка було прохолодним та імлистим.

Ленґдон, Сієнна та Сінскі прибули на міському таксі, їх зустрів працівник ВООЗ і допоміг вибратися з машини.

— Вилітаємо, щойно ви будете готові, пані директорко, — повідомив чоловік, ведучи трійцю до скромної будівлі термінала.

— А як домовленості стосовно пана Ленґдона? — спитала Сінскі.

— Приватний літак до Флоренції. Його тимчасові проїзні документи уже на борту.

Сінскі задоволено кивнула.

— А як щодо іншої справи, яку ми з вами обговорювали?

— Вона в процесі підготовки. Пакунок відправлять, як тільки виникне нагода.

Сінскі подякувала чоловікові, і той пішов бетонним покриттям до літака. Вона обернулася до Ленґдона.

— А ви впевнені, що не хочете летіти разом із нами? — Директорка ВООЗ втомлено всміхнулася професору й заправила за вуха прядку довгого сріблястого волосся.

— Зважаючи на ситуацію, — жартівливо відповів Ленґдон, — не думаю, що професор мистецтвознавства чимось допоможе.

— Ви вже й без того багато допомогли, — погодилася Сінскі. — Навіть більше, аніж гадаєте… — І вона кивнула на Сієнну, але її поруч із ними вже не було. Сієнна стояла ярдів за двадцять позаду, біля великого вікна, і дивилась на С-130, уже готовий до вильоту; на її обличчі застиг вираз глибокої задумливості.

— Дякую вам за те, що повірили їй, — тихо сказав Ленґдон. — Схоже, у її житті це траплялося нечасто.

— Сподіваюся, що ми із Сієнною Брукс маємо багато чого повчитися одна в одної. — Сінскі простягнула Ленґ- дону руку. — У добрий час, професоре. Нехай вам Бог допомагає.

— І вам, — сказав Ленґдон, тиснучи їй руку. — Удачі вам у Женеві.

— Авжеж, удача нам знадобиться, — погодилася Сінскі й кивнула в бік Сієнни. — Даю вам змогу трохи побути разом. А як будете готові, відпускайте її до нас.

Коли Сінскі йшла через термінал, вона машинально засунула руку до кишені й витягнула звідти дві половинки розбитого амулета, стиснувши їх у долоні.

— Не викидайте отой жезл Асклепія! — гукнув Ленґдон їй услід. — Його ще можна полагодити.

— Дякую, — відповіла Сінскі, махнувши рукою на прощання. — Сподіваюся, що полагодити можна все.


* * *


Сієнна Брукс стояла самотньо біля вікна й дивилася на вогні злітно-посадкової смуги, що видавалася примарною в низькому тумані, над яким збиралися хмари.

Удалині, над диспетчерською вежею, велично маяв турецький прапор — червоне поле із зображеними на ньому півмісяцем і зорею — давніми символами з часів Оттоман- ської імперії, котрі й досі гордо майоріли в сучасному світі.

— Дам тобі турецьку ліру, якщо скажеш, про що думаєш, — почувся позаду низький голос.

Сієнна не обернулася.

— Насувається буря, — сказала вона.

Попередня
-= 206 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар