знайди книгу для душі...
«Ленґдон пересувається пішки, — сказала вона собі. — Якщо він придумає, як оминути Порта Романа, то цей місток є найлогічнішим маршрутом до Старого міста».
На заході, від Палацо Пітті почулося виття сирен, і Ваєнта замислилася, це добра чи погана новина. «Невже вони його спіймали?» Коли жінка напружила слух, намагаючись почути якісь натяки на те, що там відбувається, то раптом почула абсолютно новий звук: пронизливе дзижчання десь угорі. Вона інстинктивно підняла очі в небо — і помітила
«Безпілотник спостереження, — подумала Ваєнта, відчувши приплив надії. — Якщо він злетів, то Брюдер і досі сподівається знайти Ленґдона».
Вертоліт швидко наближався. Вочевидь, він здійснював стеження за північно-східним краєм парку — ділянкою, розташованою найближче до Понте Веккіо та тієї позиції, яку зайняла Ваєнта, і це додало їй наснаги.
«Якщо Ленґдон утік від Брюдера, то він неодмінно піде в цьому напрямку».
Та раптом Ваєнта, спостерігаючи за гелікоптером, побачила, як він несподівано спікірував униз і зник за високою кам’яною стіною. Вона почула, як пристрій дзижчить, напевне, зависнувши десь попід вершечками дерев — вочевидь, він щось помітив.
розділ 29
Шукай — і знайдеш, — подумав Ленґдон, скоцюрбившись у тьмяному гроті разом із Сієнною. — Ми шукали вихід, а опинилися… в глухому куті».
Фонтан, аморфні обриси якого виднілися в центрі печери, слугував гарною схованкою, однак коли Ленґдон визирнув з-за нього, щоб оцінити ситуацію, то збагнув, що вже надто пізно.
Щойно до їхньої кам’яної пастки пірнув безпілотник і різко зупинився на вході до печери, зависнувши на висоті десяти футів над землею — він обстежував грот і дзижчав, наче якась розлючена комаха, що видивляється свою жертву.
Ленґдон відсахнувся й повідомив Сієнні цю неприємну новину.
— Гадаю, він встиг нас помітити.
У печері вищання безпілотника, що різко відлунювало від кам’яних стін, було майже оглушливим. Ленґдону важко було повірити, що їх узяв у полон мініатюрний безпілотний гелікоптер, однак він добре розумів, що тікати безглуздо. «Що ж тепер робити? Просто чекати?» Його початковий план проникнути за оті сірі дерев’яні двері був вельми раціональним, за винятком одного: він ніяк не міг передбачити, що ті двері відчинялися лише зсередини.
Коли очі Ленґдона призвичаїлися до темряви грота, він окинув поглядом їхнє незвичне довкілля, сподіваючись знайти хоч якийсь інший вихід. І не побачив нічого, що вселяло б оптимізм. Інтер’єр грота прикрашали скульптури тварин та людей, усі — на різних стадіях поглинання цими химерними й розм’яклими, мов лава, стінами. Засмучений, Ленґдон підвів очі до стелі, звідки лиховісно нависали сталактити.
«Доречне місце, щоби померти».
Грот Буонталенті, названий так на честь архітектора Бернардо Буонталенті, був, напевне, найдивовижнішим місцем у всій Флоренції. Свого часу його задумували як «павільйон сміху» для маленьких гостей Палацо Пітті. Три сполучені печери грота демонстрували суміш натуралістичної фантазії та готичної надмірності: утворені з краплинних конкрецій та текучої пемзи, вони наче або поглинали, або виштовхували з себе численні скульптурні фігури. Відомо, [цо в добу Медичі по внутрішніх стінах грота стікала вода, яка слугувала для охолодження замкненого простору спе- котним тосканським літом і створювала ефект справжньої печери.
Ленґдон і Сієнна сховалися в першій, найбільшій печері, присівши за невиразним фонтаном у центрі. їх оточували колоритні фігури пастухів, селян, музик, тварин і навіть чотири копії мікеланджелівських «Рабів»; усі вони немовби намагалися вирватися з «текучого» каменю, який їх поглинув. Крізь отвір у стелі, що виднівся високо вгорі, до печери просочувалося ранкове світло. Колись у тому отворі містилася гігантська скляна куля, заповнена водою, у якій, освітлений сонцем, плавав яскраво-червоний короп.
«Цікаво, а як би відреагували гості доби Ренесансу, якби наживу побачили отой гелікоптер, що зависнув над входом до грота? Гелікоптер, про який свого часу мріяв Леонардо да Вінчі?» — подумав Ленґдон.
І саме в цю мить вищання безпілотника припинилося. Воно не вщухло, не зійшло нанівець — воно просто різко припинилося.
Здивований, Ленґдон визирнув з-за фонтана й побачив, що гелікоптер приземлився. Тепер він стояв на вкритому гравієм майданчику й видавався менш лиховісним, особливо зважаючи на ту обставину, що об’єктив його обтічної, мов сигара, відеокамери, дивився не на них, а вбік, на маленькі сірі двері.