Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Інферно

Тепер звук кроків лунав на відстані футів зо двадцять і поволі наближався. Чоловік увійшов до другої печери, і якби він пройшов до тильної стіни, то неодмінно помітив би Ленґдона із Сієнною, що заховалися за вузьким цоколем скульптури.

— Сієнна Брукс, — раптом сказав чоловік, і його слова пролунали чітко й гучно.

Сієнна, яка сиділа, притиснувшись до Ленґдона, аж сіпнулася й підняла очі, явно очікуючи побачити над собою вояка, який витріщався на неї. Але там нікого не було.

— Вони вивчають її портативний комп’ютер, — продовжив голос із відстані якихось десяти футів. — Мені ще не доповідали, але не підлягає сумніву, що саме з цієї машини Ленґдон заходив у свою гарвардську електронну скриньку.

Зачувши цю новину, Сієнна повернулася до Ленґдона й ошелешено вирячилась на нього. У її очах відбився шок… і недовіра.

Ленґдон був спантеличений не менше, ніж вона.

«Так он як вони вирахували нас! — Тоді він про це не здогадався. — Але ж мені просто була потрібна інформація!» Не встиг професор хоч якось вибачитися, як в очах Сієнни з’явився непроникний вираз і вона відвернулася від нього.

— Так точно, — сказав військовий, зупинившись біля входу до третьої печери, футів за шість до Сієнни та Ленґдона. Іще два кроки — і він їх неодмінно помітить.

— Саме так, — заявив чоловік, ступаючи ще крок. Раптом він зупинився. — Зачекайте хвилинку.

Ленґдон заклякнув, чекаючи неминучого викриття.

— Зачекайте, я вас погано чую, — сказав військовий і повернувся на кілька кроків у другу печеру. — Поганий зв’язок. Тепер кажіть… — Він слухав кілька секунд, а потім відповів: — Так, згоден, але ми принаймні знаємо тепер, із ким маємо справу.

І після цієї фрази його кроки віддалилися, захрустіли по гравію й зовсім стихли.

Плечі Ленґдона полегшено обм’якли, і він обернувся до Сієнни, очі якої палахкотіли сумішшю гніву й страху.

— Ти брав мій комп’ютер?! — гнівно спитала вона. — Щоб перевірити свою електронну пошту?

— Вибач… Я думав, ти мене зрозумієш… Мені треба було дізнатися, чи…

— Саме через це вони нас і знайшли! І тепер вони знають, хто я!

— Вибач, Сієнно… я не думав, що… — і Ленґдон замовк, приголомшений почуттям власної провини.

Сієнна відвернулася, мовчки уп’явшись поглядом в опук- лий сталагміт під тильною стіною грота. Цілу хвилину ніхто з них і слова не вимовив. Ленґдон подумав, чи звернула Сієнна увагу на особисті папери, що лежали стосом на столі, — програмку п’єси «Сон літньої ночі» і вирізки з газет про те, яким вундеркіндом вона була. «Чи запідозрила нона, що я їх передивився?» Якщо й запідозрила, то нічого про це не казала, а Ленґдон і без того мав тепер серйозну проблему, щоб наважитися про це заговорити.

— Вони знають, хто я, — повторила Сієнна таким слабким голосом, що Ленґдон ледь розчув. За останні півхвилини вона кілька разів глибоко вдихнула, немов намагаючись усвідомити цей новий для себе факт. Аж раптом Ленґдон відчув, що її рішучість від цього лише зміцніла.

Сієнна рвучко підвелася.

— Нам треба йти. Вони швидко виявлять, що в Галереї костюма нас немає.

Ленґдон також підвівся.

— Іти — але ж куди?

— До Ватикану.

— Перепрошую?

— Я нарешті зрозуміла, що ти мав на увазі, коли казав, що місто Ватикан схоже на сади Боболі. — І з цими словами Сієнна вказала на маленькі сірі двері. — Це вхід, правда?

Ленґдон кивнув.

— Узагалі-то, це вихід, але спочатку мені здалося, що спробувати варто. На жаль, ми не можемо ним скористатися. — Ленґдон достатньо добре чув розмову військового з охоронцем, щоби збагнути, що цей варіант відпадає.

— Але якщо нам вдасться пройти, — сказала Сієнна з ледь помітною пустотливістю, яка знову повернулася до її голосу, — то чи знаєш ти, що це означатиме? — На її губах на мить з’явилася слабка усмішка. — Це означатиме, що сьогодні нам двічі допоміг один художник епохи Відродження.

Ленґдон мимоволі розсміявся, бо кілька секунд тому в нього виникла така сама думка. «Вазарі, Вазарі».

Усмішка Сієнни розпливлася аж до вух, і він збагнув, що вона простила йому, принаймні поки що.

— Гадаю, що це знак згори, — заявила жінка напівжартома. — Нам треба пройти крізь ті двері.

— Гаразд… Ми ввійдемо й пройдемо повз охоронця — ти так собі це уявляєш?

Сієнна хруснула пальцями й рушила до виходу з грота.

— Ні, я збираюся з ним поговорити. — Вона зиркнула назад на Ленґдона, і він помітив, що в її очах знов палахкотить вогонь. — Довіртеся мені, професоре, я можу бути вельми переконливою, коли треба.


***


У маленькі сірі двері знов загупали.

Попередня
-= 58 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар