Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Інферно

Лікарка Брукс знову ввімкнула світло, і флорентійський обрій зник. Підійшовши до ліжка, вона сказала тихим голосом:

— Пане Ленґдон, не хвилюйтеся. У вас амнезія середньої тяжкості, але лікар Марконі запевняє, що функції вашого мозку в порядку.

До кімнати влетів бородатий лікар, вочевидь, він теж почув дзвінок виклику. Поглянув на покази серцевого монітора Ленґдона, а молода лікарка тим часом швидко пояснювала йому італійською — мовляв, Ленґдон став agitato, бо дізнався, що він в Італії.

«Agitato? Збуджений? — обурено подумав Ленґдон. — Не збуджений, а радше отетерілий!» Адреналін, що хлинув у його судини, уже почав свою війну із заспокійливим.

— Що зі мною трапилося? — суворо спитав він. — І який сьогодні день тижня?

— Та все нормально, — відповіла жінка. — Тепер передсвітанковий ранок. Сьогодні понеділок, вісімнадцяте березня.

«Понеділок. — Ленґдон змусив свій зболений мозок повернутися до останніх образів, які міг пригадати: він іде сам- один у прохолодній темряві університетського містечка в Гарварді, щоб прочитати вечірні суботні лекції. — Це було два дні тому?! — Професор спробував пригадати хоч що- небудь, що трапилося під час лекцій чи опісля них, і гостре відчуття паніки охопило його. — Я не можу пригадати нічого». Серцевий монітор знову пришвидшено запищав.

Лікар Марконі почухав бороду й заходився налаштовувати медичне приладдя, а лікарка Брукс знову всілася поруч із Ленґдоном.

— Ви видужаєте, усе буде нормально, — запевнила вона його лагідним і тихим голосом. — Ми діагностували у вас ретроградну амнезію, якою вельми часто супроводжуються травми голови. Можливо, ваші спогади кількох останніх днів будуть сплутаними або взагалі відсутніми, але ваш мозок не зазнав непоправної шкоди. — Вона зробила невеличку паузу. — Ви пам’ятаєте моє ім’я? Я вам його сказала, коли увійшла.

Ленґдон на мить замислився.

— Сієнна. Лікарка Сієнна Брукс.

Жінка всміхнулася.

— Ось бачите. У вас уже накопичуються нові спогади.

Біль у голові Ленґдона був майже нестерпний, а поле його периферійного зору залишалося розмитим.

— А що… що сталося? Як я сюди потрапив?

Гадаю, вам слід відпочити, і, можливо…

— Як я сюди потрапив? — наполегливо спитав він, і апарат серцевого моніторингу знову пришвидшено запищав.

— Гаразд, тільки намагайтеся дихати вільно й розслаблено, — погодилася лікарка Брукс, обмінявшись із колегою бентежними поглядами. — Я розповім. — І вона мовила підкреслено серйозним тоном: — Пане Ленґдон, три години тому ви зайшли, погано тримаючись на ногах, до відділення невідкладної допомоги й майже одразу зомліли; із рани на вашій голові сочилася кров. Ніхто й гадки не мав, хто ви і як сюди потрапили. Ви щось мимрили англійською, тому лікар Марконі попрохав мене допомогти йому. Я приїхала сюди з Англії в академічну відпустку.

Ленґдону здалося, що він прокинувся всередині картини Макса Ернста1. «Якого біса я опинився в Італії?» Зазвичай Ленґдон приїздив сюди в червні раз на два роки, щоби взяти участь у мистецькій конференції, але нині березень.

Заспокійливе вже діяло сильніше, і йому здалося, наче земне тяжіння дужчає з кожною секундою, намагаючись протягнути його донизу крізь матрац. Ленґдон пручався цій силі, натужно підводячи голову й силкуючись не заснути.

Лікарка Брукс схилилася над ним, зависнувши в повітрі, наче янгол.

— Благаю, пане Ленґдон, — прошепотіла вона. — Травма голови є надзвичайно вразливою впродовж першої доби. Вам треба відпочити, інакше заподієте собі серйозної шкоди.

Раптом у динаміку внутрішнього радіо затріскотів чийсь голос.

— Лікарю Марконі?

Бородань натиснув на кнопку й відповів:

— Si?

Голос у динаміку швидко заговорив італійською. Ленґдон не второпав, про що йшлося, але побачив, як лікарі обмінялися здивованими поглядами. Чи то були тривожні погляди?

— Momento, — сказав Марконі, завершуючи розмову.

— Що сталося? — спитав Ленґдон.

Йому здалося, що очі пані Брукс трохи звузилися.

— То був черговий із прохідної відділення невідкладної допомоги. Хтось прийшов побачитися з вами.

У запамороченій голові Ленґдона блиснув промінець надії.

— Добра новина! Може, ця людина знає, що зі мною сталося.

На обличчі пані Брукс з’явився вираз невпевненості.

— Дуже дивно, що до вас хтось прийшов. Ми не знали, як вас звати, і ви навіть іще не зареєстровані в нашій системі.

Насилу долаючи дію заспокійливого, Ленґдон незграбно підвівся й сів у ліжку.

— Якщо хтось знає, що я тут, то ця людина має знати, що зі мною трапилося!

Попередня
-= 6 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар