Слава ЗСУ!

Однак сьогодні Ленґдон і його супутниця мали потрапити до Палацо Веккіо через коридор Базарі, як це робили свого часу герцоги з династії Медичі: оминути знамениту галерею Уффіці, а потім рушити коридором, який зміївся над мостами й дорогами, повз будівлі, ведучи прямісінько до центру старого палацу. Наразі вони не чули за собою кроків переслідувачів, але Ленґдон прагнув якомога швидше полишити коридор.

«Ось ми й прийшли, — збагнув Ленґдон, оглядаючи перед собою важкі дубові двері. — Це вхід до Палацо Веккіо».

Двері, попри міцний запірний механізм, були оснащені горизонтальним штовхальним брусом, який забезпечував можливість термінового виходу на випадок надзвичайних ситуацій, але водночас блокував вхід до коридору з протилежного боку всім, хто не мав картки-ключа.

Ленґдон приклав вухо до дверей і прислухався. Не почувши по той бік нічого, він вперся руками в брус і легенько штовхнув його.

Замок клацнув.

Важкі двері скрипнули, прочинившись на кілька дюймів, і Ленґдон визирнув у світ поза ними. Невеличка ніша. Нікого. Тиша.

Ледь чутно зітхнувши з полегшенням, Ленґдон пройшов у двері й махнув Сієнні рукою йти слідком за ним.

Нам це вдалося!

Стоячи в ніші десь у центрі палацу, Ленґдон зачекав кілька секунд, намагаючись зорієнтуватися. Перед собою він побачив довгий коридор, що тягнувся перпендикулярно до ніші. Ліворуч, на відстані, у коридорі лунали голоси, радісні й спокійні. Палацо Веккіо, як і будівля Капітолію в Сполучених Штатах, була й туристичним об’єктом, і державною установою. Тому о такій ранній годині це могли бути голоси держслужбовців, які шумливо пересувалися між офісами, готуючись до робочого дня.

Ленґдон із Сієнною потихеньку підійшли до коридору й крадькома зазирнули в нього. І справді в кінці коридору виднівся атріум, у якому з десятеро держслужбовців сьорбали каву і жваво теревенили перед роботою.

— Ти сказав, що ота фреска Базарі розташована в Залі п’ятисот? — пошепки спитала Сієнна.

Ленґдон кивнув і показав через залюднений атріум на портик, видимий у кам’яний прохід.

— На жаль, доведеться йти повз отой атріум.

— А ти впевнений?

Ленґдон кивнув.

— Ми ніяк не зможемо потрапити туди непоміченими.

— Ті люди — державні службовці. Ми їм нецікаві. Просто треба йти, наче ми тут працюємо.

Сієнна простягнула руку й легенько розгладила костюм Ленґдона та поправила його комірець.

— Роберте, ти маєш дуже презентабельний вигляд. — Сієнна кинула на нього скромний і серйозний погляд, поправила власний светр — і рушила.

Ленґдон поквапився за нею, і вони рішуче закрокували до атріуму так, наче прийшли до палацу в якійсь справі. Коли вони порівнялися зі службовцями, Сієнна швидко заговорила з Ленґдоном італійською — щось про сільськогосподарські субсидії, — при цьому емоційно жестикулюючи. Вони йшли, тримаючись дальньої стіни, на відстані від решти. На превеликий подив Ленґдона, жоден із держслужбовців не удостоїв їх другим поглядом.

Пройшовши атріум, вони швидко рушили до кам’яного проходу, про який казав Ленґдон. Йому пригадалася програмка з шекспірівського театру «Глобус». Пустотливий Пак.

— Ти — непогана акторка, — прошепотів він.

— Та доводиться, — задумливо кинула Сієнна, і голос її прозвучав відсторонено, мов із далекого минулого.

І знову Ленґдону подумалося, що в минулому житті цієї жінки було значно більше сердечного болю, аніж йому відомо, і відчув, як посилилось його почуття провини перед нею за те, що він вплутав її в цю небезпечну історію. Професор іще раз нагадав собі, що йому тепер не залишалося нічого, окрім як пройти увесь шлях до кінця.

Продовжуй плисти крізь тунель… і моли Бога, щоби побачити світло в його кінці.

Коли вони наблизилися до портика, Ленґдон із полегшеним констатував, що пам’ять його не підвела. Невеличка табличка зі стрілкою вказувала за ріг у прохід, інформуючи відвідувачів: «IL SALONE DEI CINQUECENTO». «Зал п'ятисот, — подумав Ленґдон, міркуючи про ті відповіді, які могли їх там чекати. — Істину можна побачити лише очима смерті. Що б це могло означати?»

— Зал може бути й досі замкненим, — застеріг Ленґдон, коли вони наближалися до повороту. Хоча Зал п’ятисот і був популярним туристичним об’єктом, схоже, о такій ранній порі палац іще не відчинили для відвідувачів.

— Ти чуєш? — спитала Сієнна, заклякши на місці, як укопана.

Ленґдон почув. З-за рогу, зовсім зблизька, долинуло гучне гудіння. «Благаю, тільки не хатній безпілотник!» Ленґдон обережно визирнув з-за рогу. За тридцять ярдів від них були напрочуд прості дерев’яні двері, що вели до Залу п’ятисот. На жаль, між ними та дверима стояв огрядний сторож, обережно рухаючи по колу машину для полірування підлоги.