Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Сходи завершувалися малесенькою кам’яною камерою, і хоча вийти з неї можна було лише, здавалося, крізь найменші дверцята у світі, їх таки приємно було бачити. Усього чотири фути заввишки, ті дверцята, зроблені з міцної деревини на залізних заклепках, були оснащені здоровенним внутрішнім засувом, щоби ніхто не зміг потрапити всередину.
— За дверима чути шум вулиці, — прошепотіла Сієнна, і досі приголомшена. — А що там за дверима?
— Віа дела Нінна, — відповів Ленґдон, уявивши собі тротуар і натовпи перехожих. — Але там може бути поліція.
— Вони нас не впізнають. Бо шукатимуть блондинку та чоловіка з темним волоссям.
Ленґдон із подивом поглянув на неї.
— Але ж саме такий вигляд ми й маємо…
Сієнна похитала головою, і на її обличчі з’явився вираз сумної рішучості.
— Мені не хотілося б, щоби ти бачив мене такою, Робер- те, але, на жаль, саме така я наразі й є. — Сієнна схопила себе за волосся, рвучко сіпнула його — і воно враз зісковзнуло з її голови.
Ленґдон аж відсахнувся, ошелешений тим, що Сієнна носила перуку, а також виглядом, який вона мала без неї. Сієнна Брукс була зовсім лисою, із черепом гладеньким і блідим, яку пацієнта після сеансу хіміотерапії.
«Вона до того ж іще й хвора?»
— Знаю, що ти хочеш сказати, — мовила вона. — Це довга історія. А тепер нагнися. — І Сієнна піднесла перуку, збираючись надіти її на голову Ленґдону.
«Вона, мабуть, жартує?»
Ленґдон, вагаючись, нагнувся, і Сієнна насунула біляву перуку йому на голову. Та ледь-ледь налізла, але Сієнна так-сяк підправила її. А потім відступила крок назад й оцінила зроблене. Невдоволена результатом, вона простягнула руку, попустила зав’язку і, пересунувши її йому на лоба, знову зав’язала, як бандану, прикріпляючи замалу перуку до голови професора.
Потім Сієнна взялася за себе: підкотила джинси й опустила шкарпетки аж до кісточок. Коли вона підвелася, то на її губах гуляла зухвала усмішечка. Гарненька Сієнна Брукс перетворилася тепер на такого собі скінхеда, шанувальника панк-року. Колишня шекспірівська акторка зазнала приголомшливої трансформації.
— І пам’ятай, — сказала Сієнна, — дев’яносто відсотків особистого розпізнання — це мова тіла, тож, коли вийдемо, рухайся так, наче ти підстаркуватий рокер.
«Стосовно підстаркуватого — це я зможу, — подумав Ленґдон, — а от щодо рокера — то не певен».
Та не встиг Ленґдон заперечити, як Сієнна відсунула засув і рвучко розчахнула малесенькі дверцята. Низько пригнувшись, вона вийшла на велелюдну бруковану вулицю. Ленґдон рушив слідком, але йому на світло дня довелося виповзати майже навкарачки.
Окрім декількох перехожих, які отетеріло витріщилися на химерну парочку, що вигулькнула з-за дверей у фундаменті Палацо Веккіо, ніхто на них навіть не глянув двічі. Загубившись у натовпі, Ленґдон із Сієнною рушили на схід.
Чоловік в окулярах «Плам Перис» помацав свою кровоточиву шкіру й рушив поміж пішоходами слідком за Робертом Ленґдоном і Сієнною Брукс, тримаючись від них на безпечній відстані. Попри їхнє кмітливе маскування, він помітив, як вони вибралися крізь малесенькі дверцята на віа дела Нін- на, і відразу ж їх упізнав.
За кілька кварталів чоловік відчув, що задихається; від сильного болю в грудях він дихав часто й неглибоко. Йому здалося, наче його вдарили в грудну клітку.
Скрипнувши зубами від болю, він змусив себе знову зосередити увагу на Ленґдоні й Сієнні та йти за ними вулицями Флоренції.
розділ 50
Ранкове сонце вже викотилося з-за обрію й кинуло довгі тіні на вузькі каньйони вулиць, що зміїлися поміж будівлями Флоренції. Крамарі піднімали металеві решітки й жалюзі, що захищали крамнички й бари, і в повітрі стояв густий аромат еспресо та свіжих рогаликів корнеті.
Попри сильний голод Ленґдон не зупинявся.
«Треба знайти маску… і подивитися, що там сховано на її тильному боці».
Ведучи Сієнну вузенькою віа дей Леоні, Ленґдон ніяк не міг призвичаїтися до її лисої голови. Радикально змінена зовнішність Сієнни нагадала професору, що він майже не знав цю жінку. Вони прямували до п’яца дель Дуомо — майдану, де знайшли мертвого Іґнаціо Бусоні після того, як він зробив останній телефонний дзвінок.
«Роберте, — сказав Іґнаціо, важко дихаючи. — Те, що ти шукаєш, надійно сховане. Для тебе брама відчинена, але мусиш поквапитися. Парадиз, двадцять п’ять. Нехай тобі Бог помагає».
«Рай, двадцять п’ять», — подумки повторював Ленґдон,
І досі здивований тим, що Іґнаціо Бусоні пам’ятав текст поеми Данте достатньо добре, щоби швидко брати з пам’яті конкретну пісню цього твору. Вочевидь, та пісня запам’яталася Іґнаціо чимось особливим. Та що б то не було, Ленґдон мав, що дізнається про це, щойно йому потрапить до рук примірник тексту. А його можна роздобути багато де в місті Флоренція.
