Слава ЗСУ!

Їм трохи не до вподоби, здається, занадто гаряче сьогоднi сонце, яке робить iз них такi яскравi плями, але я повний приязнi до сонця i йду просто на нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною - крий боже! Яка невдячнiсть! Я дуже щасливий, що стрiчаюсь з ним тут, на просторi, де нiхто не затулить його обличчя, i кажу до нього: сонце! я тобi вдячний. Ти сiєш у мою душу золотий засiв - хто знає, що вийде з того насiння? Може, вогнi?

Ти дороге для мене. Я п'ю тебе, сонце, твiй теплий зцiлющий напiй, п'ю, як дитина молоко з матернiх грудей, так само теплих i дорогих. Навiть коли ти палиш - охоче вливаю в себе вогняний напiй й п'янiю вiд нього.

Я тебе люблю. Бо… слухай:

З тьми "невiдомого" з'явився я на свiт, i перший вiддих, i перший рух мiй - в темрявi матернього лона. I досi той морок надi мною панує - всi ночi, половину мого життя стоїть вiн мiж мною й тобою. Його слуги - хмари, гори, темницi - закривають тебе вiд мене - i всi троє ми знаємо добре, що неминуче настане час, коли я, як сiль у водi, розпущусь в нiм навiки. Ти тiльки гiсть в життi моїм, сонце, бажаний гiсть, - i коли ти вiдходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останнiй промiнь на хмарах, продовжую тебе у вогнi, в лампi, у фейєрверках, збираю з квiток, з смiху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш i тiкаєш вiд мене - творю твою подобу, даю наймення їй "iдеал" i ховаю у серцi. I вiн менi свiтить.

Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тiло, щоб вона була недоступна для комариного жала… (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої iстоти. Невже се значить, що менi вже бракує товариства людей?)

Ми йдемо серед поля. Три бiлих вiвчарки i я. Тихий шепiт пливе перед нами, дихання молодих колоскiв збирається в блакитну пару. Десь збоку вогко пiдпадьомкає перепел, бренькнула в житi срiбна струна цвiркуна. Повiтря тремтить вiд спеки, i в срiбнiм маревi танцюють далекi тополi. Широко, гарно, спокiйно.

Собакам душно. Лягли на межi, як три копицi вовни, звiсили з ротiв язики i носять боками з коротким свистом. Я сiв бiля них. Всi тiльки дихаєм. Тихо.

Час зупинився чи лине? Може, пора?

Лiниво всi встали, лiниво ступаєм з ноги на ногу й несемо обережно додому спокiй. Йдемо повз чорний пар. Тепло дихнула в лице пухка чорна рiлля, повна спокою й надiї. Вiтаю. Спочивай тихо пiд сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу пiд чорний пар…

***

Нiколи перше не почував я так ясно зв'язку з землею, як тут. В городах земля одягнена в камiнь й залiзо - i недоступна. Тут я став близький до неї. Свiжими ранками я перший будив сонну ще воду криницi. Коли порожнє вiдро плескалось денцем об її груди, вона ухала гучно спросоння у глибинi й лiниво вливалась у нього. Потому тремтiла, сиза на сонцi. Я пив її, свiжу, холодну, ще повну снiв, i хлюпав нею собi у лице.

Пiсля того було молоко. Бiлий пахучий напiй пiнивсь у склянцi, i, прикладаючи його до уст, я знав, що то вливається в мене м'яка, як дитячi кучерi, вика, на якiй тiльки ще вчора цiлими роями сидiли фiолетовi метелики цвiту. Я п'ю екстракт луки.

Або той чорний разовий хлiб, який так гарно, по-сiльськи пахне. Вiн менi близький, наче дитина, що зросла на моїх очах. Он бiжить вiн полями, як дикий вовнистий звiр, i вигинає хребет. А край ниви стоять вiтряки, наче пастки на нього, i готують вже зуби, щоб стерти зерно на бiлу муку. Я все се бачу, i простi, безпосереднi мої стосунки з землею.

Я тут почуваю себе багатим, хоч нiчого не маю. Бо поза всякими програмами й партiями - земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкiшну, створену вже, - всю я вмiщаю в собi. Там я творю її наново, вдруге, - i тодi здається менi, що ще бiльше права маю на неї.

***

Коли лежиш в полi лицем до неба i вслухаєшся в многоголосу тишу полiв, то помiчаєш, що в нiй щось є не земне, а небесне.

Щось наче свердлить там небо, наче струже метал, а вниз спадають тiльки дрiбнi, просiянi згуки. Ниви шумлять навколо i заважають. Жену вiд себе голоси поля, i тодi на мене, як дощ, спадають небеснi. Тодi пiзнаю. Се жайворонки. Се вони, невидимi, кидають з неба на поле свою свердлячу пiсню. Дзвiнку, металеву й капризну, так що вухо ловить i не може зловити її переливiв. Може, спiває, може, смiється, а може, зайшлось вiд плачу.

Чи не краще сiсти тихенько й заплющити очi? Я так i зроблю. Сiдаю. Круг мене темно. Блискають тiльки гострi, колючi згуки, i дрiбно сиплеться регiт на металеву дошку, як шрiт. Хочу спiймати, записати у пам'ятi - i не виходить. От-от, здається… Тью-i, тью-i, тi-i-i… Нi, зовсiм не так. Трiйю-тiх-тiх… I не подiбно.