Слава ЗСУ!

— Давай, Олівере, давай! Постинай їм ключкою довбешки!

В цьому бедламі я впізнав і голос Дженні — дикий бойовий клич, який озвався
музикою в моїх вухах. Зробивши фінт, я обійшов одного захисника, плечем вибив
дух із другого, а тоді — замість бити з ходу — відпасував шайбу Джонстонові,
який саме відкрився справа. Дейві й загнав її в сітку. Гарвард відкрив рахунок!

За мить ми обіймалися й цілувалися. З Дейві Джонстоном і з усією командою.
Обіймалися, цілувалися, ляскали один одного по спині, підстрибували на ковзанах.
Публіка билася в істериці. А дартмутець, якого я взяв на плече, й досі
прохолоджував сідниці на льоду — посеред програмок, що їх понакидали з трибун
уболівальники. Після першого голу зелені так і не отямилися. Ми розгромили їх з
рахунком 7:0.

Якби я був людиною сентиментальною й надумав з любові до Гарварда завести в
рамку пам'ятну фотокартку, то обрав би не зображення Вінтроп-хауса чи
Меморіальної церкви, а фото Діллон-хауса — нашої спортивної роздягальні. Бо в
Гарварді то було єдине місце, де я по-справжньому спочивав душею. Під страхом
того, що Нейт П'юзі[Нейтан Марш П'юзі в 1963—1971 рр. був ректором Гарвардського
університету.] позбавить мене диплома, проголошую: бібліотека Вайденера важить
для мене куди менше, ніж Діллон-хаус. Бувши студентом, я жодного божого дня не
минав тієї споруди, заходив, вітав добродушними непристойностями
братів-спортсменів, скидав із себе шати цивілізації й обертався на гравця. Яка
то розкіш — припасувавши щитки, вдягти сорочку з милим серцю номером 7 (серед
моїх мрій була й така: щоб після мене цього номера не давали більше нікому; та
де там!), узяти під пахву ковзани й рушити до стадіону Вотсона!

А повертатися до Діллон-хауса було ще приємніше. Скидаєш мокру від поту форму,
голий прямуєш до комори по рушника.

— Як воно сьогодні, Оллі?

— Нормально, Річі. Нормально, Джіммі.

А потім — до душової, в якій довідуєшся, хто, що саме, з ким і скільки разів
зробив минулої суботи.

— Ми підчепили тих шлюшок у Маунт-Айді і дали їм гарту...

До того ж я користувався особистим привілеєм — правом на усамітнення. Оскільки
Господь благословив мене ушкодженим меніском (атож, благословив: можу показати
висновок військової медкомісії!), я щоразу після гри робив коліну душ-масаж.
Підставивши суглоб під круговорот струменів, я сидів, рахував синці та садна
(для мене це було не позбавлене приємності заняття) й ліниво думав про щось, а
то й не думав зовсім.

Сьогодні думки мої були про гол, забитий мною, і про гол, забитий з моєї подачі,
а ще про те, що я вже забезпечив собі участь у першій збірній на третій рік
підряд.

— Прикручуєш коліно, Оллі?

Це був Джекі Фелт, наш тренер і самозваний духовний наставник.

— Авжеж, коліно, а не те, що в тебе на думці, Фелте.

Джекі пирснув і засяяв блазенською посмішкою.

— А ти знаєш, чому твоє коліно тебе підводить, Оллі? Знаєш, га?

Я побував із тим коліном у всіх ортопедів Східного узбережжя, але проти Джекі
вони всі, звісно, неуки.

— Тому, що в тебе неправильна дієта.

Я не спромігся навіть зобразити цікавість.

— Ти споживаєш замало солі.

Хай буде по-твоєму. Може, заберешся швидше.

— Гаразд, Джекі, надалі я без солі шматка не проковтну.

Ото вже Джекі зрадів! Навіть зі спини в нього можна було вичитати усвідомлення
виконаного обов'язку. Спекавшись його, нарешті, я плюхнувся у ванну, підставив
струменям своє приємно натомлене тіло й заплющив очі, віддаючись теплу, що
огортало мене. Благодать!

Господи! А Дженні! Вона ж, мабуть, чекає надворі! Якщо не пішла. Господи, не
йди, Дженні! Я зараз! Скільки ж це я ніжився під душем, поки вона мерзла там, на
кембріджському холоді? Я встановив особистий рекорд із швидкості вдягання. Спина
була ще мокра, коли я вилетів з парадних дверей Діллон-хауса.

Мене обдало морозяним вітром. Боже, яка холоднеча. І як темно. Під дверима все
ще юрмилися два-три десятки уболівальників. Переважно — колишні хокеїсти,
випускники, які й досі вві сні бачать себе в щитках. Хлопці на кшталт Джордана
Дженкса, що приїздить на кожен матч, хоч би як далеко довелося їхати. Як це їм
удається? Ну, хоча б отому-таки Дженксові? Адже він керує великим банком! І що
їх жене сюди?

— Ти сьогодні класно гепнувся, Олівере.