Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Донован порахував.
— Усі.
— То стеж за ними. За кожним рухом.
Він підняв руку з детонатором і прицілився, а тим часом Донован уважно стежив за роботами, лаючись і зморгуючи піт, що заливав очі.
Спалах!
Їх труснуло, кілька разів здригнулися стіни, а потім сильний поштовх повалив Пауелла на Донована.
— Грегу, ти збив мене з ніг, — заволав Донован. — Я нічого не бачив.
— Де вони? — роздивлявся довкола Пауелл широко розплющеними очима. Скрізь стояла темрява, як у пекельній безодні.
Донован розгублено мовчав. Роботів не було.
— А ми їх часом не завалили? — тремтячим голосом промовив Донован.
— Спускаймося вниз. I не питай, про що я думаю. — Пауелл швидко поповз назад.
— Майку! Донован зупинився:
— Що там іще?
— Стривай! — В навушниках чулося хрипке уривчасте дихання Пауелла. — Майку! Ти мене чуєш, Майку!
— Я тут. Що таке?
— Нас завалило. Покрівля впала не там, де були роботи, а біля нас. Від струсу завалилася.
— Що? — Донован знову поповз нагору й наштовхнувся на тверду перешкоду. — Посвіти-но.
Пауелл увімкнув ліхтар. Та навіть і миша не прошмигнула б крізь завал — там не було жодної щілини.
— Що ж тепер робити? — тихо сказав Донован.
Деякий час вони марно силкувалися відсунути брилу, що загородила вихід. Потім Пауелл спробував розширити отвір. На мить він навіть підняв променевий пістолет. Але в такому обмеженому просторі спалах його був би просто самогубством, і Пауелл знав про це. Він сів.
— Знаєш, Майку, — сказав він, — ми справді все зіпсували. Так і не дізналися, що відбувається з Дейвом. Задум був добрий, але він обернувся проти нас.
В голосі Донована вчувався сум.
— Не хотілося б тебе засмучувати, друже, але, крім невдачі з Дейвом, ми ще й у пастку потрапили. I якщо не виберемося звідси, друже, нам смерть. Смерть, ясно! Скільки у нас лишилося кисню? Не більше, ніж на шість годин.
— Я думав про це. — Пальці Пауелла потяглися до своїх багатостраждальних вусів, але наштовхнулися на прозорий гермошолом. — Звичайно, якби ми могли покликати Дейва, він швидко відкопав би нас. Але після такої критичної ситуації, яку ми підстроїли, він, мабуть, знову схибнувся і зв’язатися з ним по радіо годі.
— Здорово, правда?
Донован підповз до отвору й примудрився втиснути туди голову в гермошоломі. Вона ледве проходила.
— Гей, Грегу!
— Чого тобі?
— А що коли Дейв наблизиться до двадцяти футів? Він одразу ж отямиться. I це нас врятує.
— Звичайно, але де він?
— Внизу, в штреку. Далеко внизу. Ради бога, припини сіпати мене, поки не відірвав мені голови. Я тобі поступлюсь місцем, подивишся.
Пауелл змінив Донована й втиснув голову в отвір.
— Ми здорово бабахнули. Подивись на цих телепнів — чистий балет.
— Тільки без коментарів. Вони наближаються?
— Ще не можу сказати. Вони надто далеко. Зачекай трохи. Дай-но мені ліхтарик, спробую привернути їхню увагу.
Через кілька хвилин він облишив подавати сигнали.
— Безуспішно! Вони, мабуть, посліпли. О-о! Рушили сюди! Ніколи б не подумав.
— Слухай, дай мені подивитися! — гукнув Донован.
Трохи пововтузившись, Пауелл сказав: “Гаразд”, і Донован змінив його.
Роботи наближалися. Попереду, високо підіймаючи ноги, крокував Дейв. За ним в’юнилися шість “пальців”.
— Що вони роблять, хотів би я знати, — здивувався Донован. — Схоже на Віргінську кадриль,[2] а Дейв — на мажордома. Ще ніколи такого не бачив.
— Облиш свої коментарі, — буркнув Пауелл. — Вони ще далеко?
— П’ятдесят футів, і йдуть сюди. Ми будемо вільні через п’ятнадцять хви… Егей-гей! Гей!
— Що сталося? — Минуло кілька секунд, поки Пауелл оговтався від дивних вокальних вправ Донована. — Вилізай, дай і мені подивитися. Не будь свинею.
Він намагався відтягти Донована, але той вперто відбрикувався:
— Вони повернули назад, Грегу! Уже віддаляються. Дейве! Гей, Дейве!
— Чого надриваєшся, дурню! — крикнув Пауелл. Звук тут все одно не проходить.
— Тоді вдар по стіні, — задихано сказав Донован. — Візьми камінь і бий, щоб викликати вібрацію. Треба якось привернути їхню увагу, Грегу, інакше пропадемо тут.
Він замолотив по каменю, як божевільний.
— Стривай, Майку, стривай, — тряс його Пауелл. — У мене є ідея! Клянусь Юпітером, саме час вдатися до простого рішення, Майку!
— Що ти хочеш? — Донован знову втиснув голову в отвір.
— Пусти мене туди, швидше, поки вони далеко не відійшли.
