Слава ЗСУ!

Вражені несподіванкою, Пауелл і Донован попадали на стільці.

Альфред Ланнінг зустрів доктора Келвін біля кабінету. Він нервово припалив сигару і жестом запросив роботопсихолога увійти.

— Ну, Сьюзен, ми зайшли надто далеко. Робертсон нервує. Що ви робите з Мозком?

Сьюзен Келвін розвела руками.

— Треба набратися терпіння, Мозок — найцінніше з того, що ми можемо втратити у цьому ділі.

— Але ви опитуєте його вже два місяці.

— Ви вважаєте за краще самому взятися за цю справу? — Голос Келвін був рівний, але в ньому відчувалося роздратування.

— Ви знаєте, що я мав на увазі.

— Гадаю, що так. — Доктор Келвін нервово потерла руки. — Це нелегко. Я до нього і з ласкою підходила, добром намагалася вивідати, але поки що нічого не добилася. Його реакції ненормальні. Його відповіді… якісь дивні. Поки що нічого певного сказати я не можу. Розумієте, поки ми не довідаємося, що сталося, ми повинні бути дуже обережними. Адже одне просте запитання або зауваження… може вивести його з ладу і тоді… Тоді ми матимемо на руках непотрібний Мозок. Ви хотіли б таке бачити?

— Але ж він не може порушити Першого закону?

— Сподіваюсь, але…

— Ви навіть не впевнені в цьому? — Ланнінг був глибоко шокований.

— О, я ні в чому не можу бути впевнена, Альфреде…

Ураз зловісне завивання сирени сповістило тривогу. Спазматичним рухом Ланнінг схопив трубку. Страшні слова обпекли його морозом.

— Сьюзен… ви чули… зник корабель. Я послав туди двох випробувачів півтори години тому. Ви повинні знову зустрітися з Мозком.

Сьюзен Келвін допитувалась із силуваним спокоєм:

— Мозку, що сталося з кораблем?

— З кораблем, який я побудував, місіс Сьюзен? — щасливо перепитав Мозок.

— Так. Що з ним скоїлося?

— Анічогісінько. Двоє людей, що повинні випробовувати його, зайшли всередину. Всі ми були готові. Отже, я їх послав у космос.

— О-о… Що ж, це чудово. — Психолог відчула, як їй перехопило дихання. — Ти думаєш, що у них все буде гаразд?

— Усе буде якнайкраще, місіс Сьюзен. Я турбуюсь про них. Це — чудовий корабель.

— Так, Мозку, він чудовий, але чи вистачить у них харчів, як ти гадаєш? їм там буде зручно?

— Харчів достатньо.

— Все це може приголомшити їх, Мозку. Все-таки несподіванка, ти розумієш.

— Усе буде гаразд, — одразу заперечив Мозок. — Для них це повинно бути цікаво.

— Цікаво? Чому?

— Просто цікаво, — лукаво відповів Мозок.

— Сьюзен, — прошепотів Ланнінг схвильовано, — запитайте його, чи їм загрожує смерть. Запитайте, яка є небезпека.

Обличчя Сьюзен Келвін сердито скривилося.

— Мовчіть!

Тремтячим голосом вона запитала:

— А ми можемо зв’язатися з кораблем? Можемо, Мозку?

— Аякже. Вони почують вас, якщо ви звернетеся до них по радіо.

— Дякую. На сьогодні досить.

Коли вони залишили приміщення, де перебував Мозок, Ланнінг вибухнув гнівом.

— О, Галактика! Сьюзен, якщо це вийде з-під контролю, ми всі загинемо. Ми повинні повернути цих двох людей назад. Чому ви прямо не запитали, чи загрожує їм смерть?

— Бо це саме те, про що я не можу навіть нагадувати. Якщо таке нагадування поставить Мозок перед дилемою, він може загинути. Власне, все, що ставить Мозок в несприятливі умови, може повністю вивести його з ладу. То чи не ліпше тоді уникнути цього? А тепер дивіться, він сказав, що ми можемо з ними зв’язатися. Давайте так і зробимо. Ми одержимо їхні координати і повернемо корабель назад. Вони, очевидно, не можуть самі керувати кораблем. Можливо, Мозок здійснює дистанційне управління. Ходімо!

Минуло чимало часу, поки Пауелл опам’ятався.

— Майку, — мовив він похололими губами, — ти відчуваєш прискорення?

Погляд Донована був порожній.

— Га? Ні… ні…

I тоді в рудоголового стислися кулаки, він зірвався з стільця і вперся у вигнуте холодне скло ілюмінатора. Там було видно тільки зірки.

Він одвернувся від ілюмінатора.

— Грегу, вони, мабуть, запустили двигун, коли ми зайшли всередину корабля. Це заздалегідь продумано. Вони домовилися з роботом використати нас як піддослідних кроликів на той випадок, коли ми задумаємо вибратися звідси.

— Не може бути! Який сенс посилати нас у космос, коли ми не знаємо, як керувати кораблем? Як ми повернемо його назад? Ні, він працює сам по собі і без видимого прискорення.

Він підвівся і став повільно ходити по кімнаті. Металеві стіни відлунювали звуки його кроків.

— Майку, це найнеприємніше ситуація, в яку ми коли-небудь потрапляли, — сказав він із сумом.

— Це новина для мене, — гірко відповів Донован. — Бо я вже почав сподіватися, що почав чудовий період у нашому житті.