Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Якби

Що сталося? запитав Мирось, помітивши, що я заспокоїлась.

Я… Я набрала в груди якнайбільше повітря, щоб сказати все на одному диханні, і… передумала говорити, лише похитала головою: Все в порядку. Це через спеку. Мені треба полежати.

І пішла до спальні.

Мирось допоміг дійти, уклав мене в ліжко.

Поспи, сказав він. Це через спеку і через те, що ти перевтомилася. Не можна так багато працювати. Ти у відпустці.

Я кивнула і заплющила очі: світло різало очі.

У нас Томочка, додав Мирось, прикриваючи двері. Принесла пиріжки. Відпочинеш виходь пити чай.

Я кивнула і зарилася обличчям в подушку.


…Томочка. У них, як завжди, гостювала Томочка зі своїми фірмовими пиріжками.

Думатиму про Томочку, вирішила Ніка, адже інші думки, пов'язані із сьогоднішнім відвідуванням спального району, були надто тривожними. І, відверто кажучи, пов'язаними з чимось дуже неприємним скажімо, початком психічного розладу.

Тому зараз їй краще відволіктися на щось інше думати про погоду, домашніх тварин, про зливи в Австралії, про Томочку. Про її пиріжки і смачний «фіточай», трави на який вона збирала власноруч.

Відверто кажучи, їй давно було начхати на Томочку, на її майже щоденні візити, безцеремонні втручання в їхнє життя, а головне стан здоров'я і розлогі розмови «про вічне». Вона просто її жаліла.

Але думати про неї, якщо вже прийшлася до слова, краще, ніж поринати в аналіз сьогоднішньої події. Адже пояснення їй не було і не буде. В цьому Вероніка була впевнена. Просто треба відключитися, «порахувати слонів» і все минеться, забудеться, зникне. Сни мають здатність розвіюватись…

Отже, вона лежала, дослухалась до ледь чутного шелестіння голосів, що линуло з кухні, і думала про Томочку.

Раз Томочка, два Томочка, три…

Чи не забагато Томочки в їхньому житті?..

…Томочка була давньою «бойовою» подругою її чоловіка, вони разом вчилися в університеті, потім працювали в одній редакції звісно, не за фахом, адже обоє закінчили філософський факультет.

Були часи, коли Ніка ненавиділа Томочку, а та в свою чергу так само ставилась до неї.

Але це було давно, років з десяток тому, коли вона прийшла до тої ж редакції, де Мирослав працював заввідділом.

Тоді Томочка і Мирось складали те, що називається «пара». Ніка на перших порах навіть була впевнена, що вони подружжя. Але на перекурах співробітники швидко ввели її в курс «справи».

А справа полягала в тому, що між цією парою з давніх-давен відбувався важкий затяжний роман, котрий, як відомо, рідко призводить до якихось певних наслідків.

Людям, хоч як це дивно, завжди відомо більше, ніж їм належить знати, а в плітках і чутках часом міститься більше практичної мудрості і розумних висновків, ніж можуть зробити двоє, що заплутались у своїх стосунках.

Отже, Ніка дізналася, що Томочка давно, ледве не з дитинства, «впадає» за Мирославом, що свого часу обидва були одружені. Але Томочка прожила в шлюбі не більше року і розлучилася саме через те, що не змогла вжитися ні з ким іншим, крім свого «Миросика». І вирішила дочекатися, доки він відчує те ж саме. Але шлюб Мирослава протривав набагато довше, ніж розраховувала Томочка.

Коли нарешті Мирось опинився на волі, вона доклала всіх зусиль, аби їхні шляхи перетнулись в цій редакції. Покинула практику соціального психолога на якомусь досить успішному підприємстві і пішла на мізерну коректорську ставку, аби бути поруч із коханим.

З того часу минуло вже років зо п'ять, а Мирослав не квапився оцінити відданість Томочки. Але все ж таки щось почало поволі зсуватися в їхній дружбі в бік чогось більшого.

В цю саму мить і з'явилась Вероніка Вадимівна Івченко власною персоною. Персона була в обрізаних до коліна джинсах, з полотняним індійським наплічником, з велетенським «радійним» магнітофоном на плечі і вибіленим до голубизни волоссям з жахливими червоними пасмами. І рафінований естет Мирось не встояв.

Томочка боролась, мов лев, точніше поранена левиця. Відверто кажучи, Ніка теж. Спочатку «заради спорту», адже Томочка, незважаючи на вікову перевагу нахабної суперниці в бік молодості, здавалася їй набагато кращою і гарнішою за неї.

Красива, елегантна, вишукана, з зачіскою жінок початку минулого сторіччя: завжди охайна «холодна» завивка (звісно, мало хто зараз може пояснити, що воно означає, але ті світлі кучері хвилясто обрамляли обличчя і виглядали, мов приклеєні), високі вилиці, великий, підведений контурним олівцем рот, довгі вії, крапельки діамантів у вухах, завжди класичний стиль одягу.

Словом, про таку жінку можна лише мріяти. А якщо додати до такої зовнішності її шалену відданість, вміння готувати вишукані страви і хобі збирати зілля на дивовижні «оздоровлюючі» чаї, якими вона пригощала всю редакцію, то, відверто кажучи, Ніка сама не дуже розуміла Мирося. І навіть засуджувала, як всі інші колеги, мовляв, що ще мужику треба?

Попередня
-= 11 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

anonymous7538 21.06.2014

Чудова книга, легко читається.


Додати коментар