Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Якби

З деяким страхом заклацнула двері.

Одразу ж почула, як заскреготів замок у квартирі напроти, і боязко увібрала голову в плечі, в черговий раз почуваючи себе ніяково, мов упійманий на гарячому злодій.

З дверей визирнула жінка, з цікавістю зиркнула на мене:

Вибачте, я думала, що це Ліля…

Ні, якомога спокійніше відповіла я, Ліля вже пішла.

А ви родичка? запитала жінка.

Я не одразу впізнала в ній мати Ярика.

Далека… невпевнено відповіла я. Приїхала на кілька днів на семінар.

А-а… сказала жінка. Ну, всього найкращого…

Двері зачинилися.

Так, це була мати Ярика.

У тій катастрофі вона загинула миттєво, а хлопчик з батьком протрималися в лікарні ще кілька днів…


Я спустилася у двір. Яскраве сонце змусило примружитись. Вже вкотре на мене зійшло відчуття, що, змінюючи дислокацію, ніби пірнаю з кручі в незнайому воду.

На подвір'ї стояла тиша, жодної душі. Лише на мотузках, як завжди, коливались рушники і простирадла.

Що далі?

Не встигла зробити і два кроки, як мене наздогнала дівчинка. Коси в неї були розпатлані, не переплетені після ночі, щоки горіли, коліна і долоні забруднені свіжою глиною. Вочевидь, за ці півтори години вона вже встигла зробити купу невідкладних справ. На шиї бовталася мотузка з ключем.

А ми риємо підземний хід! доповіла дівчинка, киваючи на палісадник, і, як і раніше, без жодного продиху закидала мене питаннями: Ти на роботу? Хочеш, я піду з тобою? А Ярику можна? Бачила, як мамі гарно в нових джинсах?

Я дивилася на неї і мовчала. Мені кортіло провести долонею по її розпатланій голові, розчесати і переплести коси. Я не знала, на яке з запитань вона чекає відповіді, а тому відповіла на перше:

Так, на роботу…

Ти повернешся? запитала вона.

Обов'язково.

Коли?

Увечері.

Правда?

Вона серйозно подивилась на мене. Засліпила синню великих, трохи розкосих очей. Очі не змінюються, з гордістю подумала я.

Дві пари однакових очей схрестились однаковими поглядами і на якусь мить застигли у подиві. Я швидко відвернулась. Правда. Добре. Я чекатиму на тебе. І прийду ввечері, розповім про підземний хід. Можна? Можна. Тільки не забудь зайти додому пообідати. Мама лишила тобі суп. А посуд я вже помила. Я ж казала ти фея! засміялась дівчинка. Я погладила її по голові і повільно, мов по мінному полю, пішла до арки. Вона була в трьох-чотирьох метрах від «мого» дерева треба дійти до нього, перейти межу і, якщо вийде, опинюся на вулиці. Дівчинка дивилася мені услід. Стояла посеред двору, в колі яскравого світла, від якого довкола її голови утворився золотистий ореол. Виглядала, мов засвічений кадр на фотоплівці. Я обернулася, щоб помахати їй рукою. Точно: двір, вибілений сонцем, нагадав мені фотопапір, що лежить у розчині з проявником. Ще мить, і картинка почне тьмяніти, чорніти і зникне. Я хитнула головою: не зникне! І одразу помітила біля арки чорну тінь. Чоловік стояв і дивився туди, куди і я, на дівчинку, залиту світлом. Серце ледь не вистрибнуло в мене з горла. Це він?! І він, виявляється, спостерігає за нею! Полює, вистежує, мов вовкулака. Я кинулась до арки…

…І відчула такий шалений біль, ніби хтось розрубав мене навпіл гострою шаблею. Та так майстерно, що обидві половинки якусь хвилину ще стояли, щільно припасовані одна до одної.

А потім розпалися на різні боки.

Ох…


…Прийшла до тями від того, що хтось тормосив мене за плече:

Дівчино, вам погано? Викликати «швидку»?

Я лежала під тим же деревом.

Наді мною схилилося молоде жіноче обличчя.

Вставайте. Тут брудно. Ніяк сміття не вивезуть, додала жінка. Вже другий рік…

Вона допомогла мені підвестися.

Я озирнулась.

Довкола спереду і позаду височіли новобудови.

Вам куди?

Я невпевнено махнула рукою вперед.

Дійдете?

Я подякувала і жестом попросила залишити мене, мовляв, все в порядку, дійду.

Жінка взялася за візочок і покотила його ТУДИ, в той бік, з якого я так необачно рвонула. Але ніякого дворику з білизною там вже не було…

Я безсило сперлася спиною об дерево. Було зрозуміло, що вийти за межі подвір'я в той самий час мені не вдасться. Три кроки вбік і я опиняюсь там, звідки прийшла, а потрібні п'ять чи шість кроків до арки нездоланна межа.

Отже, чорна фігура біля неї залишилась на своєму місці спостерігати за дівчинкою, що риє в палісаднику «підземний хід», абсолютно не зважаючи на те, що закоротка спідничка надто високо відкриває її перемазані зеленкою і глиною ніжки. Я ледь не застогнала від безсилля і розпачу. Мені нічого не лишалось, як піти до тролейбусної зупинки і поїхати додому. Я ж мусила десь перебути до вечора. І знайти вихід, а краще сказати вхід! Майже в прямому сенсі…

Попередня
-= 32 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

anonymous7538 21.06.2014

Чудова книга, легко читається.


Додати коментар