Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Якби

Він швидким рухом поклав руку на мою голову, потріпав по маківці і пішов далі, похитуючи головою, ніби продовжував говорити сам із собою.

Я не знала, що робити, як поводитись, і виплюнула цілу купу насіння собі під ноги. І помчала додому, аби уникнути розпитувань завмерлих від цікавості дівчат.

Відчувала, що в мені щось змінилося, і не могла зрозуміти, що саме. Дорослий незнайомий чоловік говорив зі мною, і кожне слово було схоже на дотик, що ним він майстерно перебрав усі мої нутрощі, лишивши їх світитися всередині тіла, мов я стала прозорим морським світляком.

Звідтоді я почала стежити за собою, ніби в мені дійсно оселилася інша людина спостерігач і літописець моєї «інакшості».

Спочатку ретельно досліджувала, чи не помиляюсь, обережно розпитуючи подруг про те, чи відчувають вони те саме, що відчуваю я.

Зі здивуванням, яке згодом проминуло, я дізнавалася, що ніхто з них…

…не бачить карту світу на корі старих дерев,

…не чує музики, коли довго лежить навзнак, дивлячись в небо (власне, ніхто з моїх подруг так і не робив),

…не розмовляє з водою,

…не шукає серед опалого гілля чарівну паличку,

…не нанизує стиглі вишні на нитку перед тим, як їх з'їсти, тримаючи високо над собою, щоб бачити, як від них відходить червоне сяйво,

…не пив росу з листя латаття,

…не вітається з дощем,

…не обмазує білою глиною ноги, вдаючи, що це чарівні чоботи,

…не розглядає свої пальці на нозі, котрі (якщо довго дивитися!) нагадують окрему істоту,

…не відчуває шаленого безупинного тремтіння всередині, коли ходить краєм моря,

і нападів щастя, котре пронизує тебе гарячими променями навіть тоді, коли на вулиці йде дощ…

Вирости і вийти заміж ось дві мети, які мали мої подруги: Марина, Соня, Галя, Свєтка, Олька, Павлина...

Навіщо, питала я, і вони відповідали: щоб надягати нарядні сукні на свята, йти по вулиці поруч із чоловіком, готувати вечерю і щороку знаходити на городі немовлят.

А потім?

Потім сидіти на німецькій тахті під телевізором, потім померти. Як всі…

Я дослухалась до себе першим шаром у мене теж йшла така картинка: я йду вулицею в новій кримпленовій сукні, готую вечерю і знаходжу малюка під розлогим листям капусти.

Але крізь цю картинку, мов крізь молочний туман, який з кожним днем мого життя танув, бачилось інше: моря і океани, верхівки гір, звивисті стежки, що, мов маленькі струмки води, впадають у ріки доріг, а потім у траси, по яких мчать автомобілі до незнайомих великих міст. Я сто разів уявляла, як сідаю з тим сивим незнайомцем на човен і переді мною відкривається інший світ. А ще, зізнаюсь, я часто думала про смерть. Вірніше, про те, що буде, якщо я помру просто завтра? Тоді не буде ні морів, ні далеких міст, ані гір зі звивистими стежками. Нічого не буде. Навіть кольорової сукні, в якій ходитиму вулицями. Але, думала я, якщо моє життя лише ходіння вулицями поруч із невідомо ким і обробляння капустяних грядок і більше нічого, то яка різниця, коли я помру, завтра чи через п'ятдесят років?

Одне слово, звідтоді я почала мучитись невідомо від чого.

Мені хотілося всього і разом. Я йшла на річки і на все горло виспівувала якісь одній мені зрозумілі фуги, на які реагували лише тлусті качки, а потім падала в траву і спостерігала, як спішать додому мурахи…

Я квапилася всотати і закарбувати в собі той маленький світ, в якому жила, і там, всередині, зробити його великим і значущим, доки ще є час.

Доки є час…

Можливо, я вже тоді знала, що час спливає швидко, а головне змиває зі своїми хвилями всю казковість дитячого існування. А натомість приходить реальність, в якій Чарівний Незнайомець перетворюється на підступного збоченця, люблячі батьки на звичайних обивателів, а дар всеохоплюючої любові на непримхливу нерозбірливість.


...Я знову стояла на порозі темного під'їзду перед острівцем яскравого світла, на який мала ступити ще з більшим острахом, ніж раніше.

Насправді ж я стояла перед дилемою: викинути з сумки капець і кинутись назад, до старого дерева, за яким побачу багатоповерхівки нового району, чи вийти за арку, де переді мною знову постане багато запитань.

У дворі чувся дитячий галас. Бачити Ніку зараз я не могла і не хотіла. Надто підступними і безсоромними були мої нещодавні міркування: посадити її в те авто і дати померти. Щоб лишитись тут самій.

І надто гострим був жаль до скорих змін в житті. Адже у нас лишалося усього кілька днів.

Я низько схилила голову і швидко попрямувала до арки. Я знала, якщо вона мене помітить одразу кинеться назустріч.

Попередня
-= 61 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

anonymous7538 21.06.2014

Чудова книга, легко читається.


Додати коментар