Слава ЗСУ!

А потім сказала, що їй так само тісно, тому вона хоче знати, що є за межами її двору, вулиці і там, «де закінчується ріка».

…Тепер у мене є втіха спостерігати за нею і оберігати її. Коли вона втікає з дому на той кінець міста чи стрибає з турніка донизу головою, коли виходить з дому розпатлана чи голодна у мене стискається серце.

Я не знаю, скільки мені відпущено оберігати її. І тому хотів би навчити того, що вмів сам: не боятися жити! А якщо буде надто тяжко навчитися жити «не тут»! А це означає мріяти, вірити і... любити.

Він зітхнув і додав з лукавою посмішкою:

Прошу пробачити мене за сентиментальність. Це все, що я хотів вам сказати. Адже, гадаю, ви хотіли більше дізнатися про мене, ніж про неї, чи не так?..

Частина друга

11 червня

Я лежу у себе вдома.

З діагнозом «Зовсім здуріла». Його поставив Мирослав, щойно я переступила поріг квартири.

Цікаво, який би діагноз він дав собі, якби зробив такий стрибок, як я: від того гастроному, де він, дев'ятнадцятирічний, стояв у черзі за кавою, до сьогодні, коли побачив на порозі ту саму «невідому» жінку, що вчила його зубрити тези давно померлого «генсека»!

А це ж для мене було просто «вчора»!!!

Побачивши Мирося таким, яким він був нині, я дійсно зареготала, як ненормальна, і кинулася до ванної, на ходу здираючи з себе брудні речі. Кілька разів він гукав до мене, чи все в порядку, погрожував негайно викликати Томочку (певно, для підтвердження свого діагнозу) і питав, що зі мною роблять в тому профілакторії чи не застосовують електричний струм в голову? Тепер, після ванної, я лежу в нашому поки що спільному ліжку, втупивши погляд в стелю. Заснути не можу. Просто лежу і дивлюсь, як по стелі повзуть тіні і скачуть кольорові коники. І думаю, думаю… Ні, не про свої проблеми до них я повернусь вчасно. На це у мене є в запасі майже два дні. Два дні до вистави, яку я пропустила багато років тому. І два дні на те, щоб тут зіграти свою найважливішу роль. Я думала про інше. Про те, як швидко у людей відбирає пам'ять. Або як швидко людина забуває погане. В принципі і те, й інше те саме. Пам'ятаємо лише хороше. Ковбасу за «рупь двадцять», молоко в скляних пляшках за «двадцять дві», звісно, копійки… Суцільний спокій, зупинка посеред історії під назвою «застій». Лише дві події коливалися на поверхні того спекотного літа Олімпіада і смерть Висоцького. В кого не питала називають лише це. І ціну на ковбасу… Щоправда, деякі відхилення у спогадах громадян усе ж таки лишились.

Принаймні наш сусід міцний старигань, що днює й ночує на лаві, пригадав ще одну урочисту подію сто десяту річницю з дня народження Леніна, що якраз припала на той рік, і про грандіозний суботник на честь цього свята, в якому взяло участь 150 млн чоловік. І про три пляшки горілки, за які вони з «дружбанами» вивозили сміття за місто.

Мої, певно, в той час теж обкопували палісадник і білили стовбури дерев на чолі з тітонькою Ніною. Гомоніли «про хороше», пили горілку, закусюючи домашніми огірками і бутербродами в дерев'яній альтанці, співали, почувалися щасливими, вірили в краще…

А тим часом Сахаров уже сидів у засланні за критику вторгнення СРСР в Афганістан і виступи на захист «в'язнів сумління»:

«Надія людства активні, відкриті, розумні дії людей доброї волі у всьому світі, що надихаються високими моральними принципами. Свавіллю, беззаконню, обмеженню прав людини не мусить бути місця на планеті, так само як війні, голоду та бідності…»

Зараз розбуди якого-небудь красномовного можновладця посеред ночі, і він скаже ще краще, з тою різницею, що не буде вірити в жодне своє слово.

І за це його не позбавлять посади, звання і батьківщини.

Ось про що я думала, втупившись у стелю.

Про свій особистий анабіоз і байдужість анабіоз цілої купи розумних людей, яким все стало «до фєні» і «по фєні». Крім того аби напакувати свої квартири їжею і шматтям.

Моя душа давно вже вкрилася товстелезним панциром і розучилася плакати.

Останній раз це сталося за часів після Помаранчевої революції, коли по телевізору бачила, як відстояний народом (вже колишній) президент нагороджує орденами і посадами тих, кого мав би усунути раз і назавжди. Теперішній анабіоз результат цих дій. Анабіоз тридцятирічної давнини виглядав обнадійливіше. Адже в зграї задоволених риб були ті, що вистрибували з цвілої води на поверхню і тим запалювали інших або хоча б розбурхували застійну воду. Могли написати так: «Пане Брежнєв, мою діяльність ви оцінили незаслужено високо. Я не підривав престиж радянської держави. У радянської держави завдяки зусиллям її керівництва і вашому особистому внеску ніякого престижу немає. Тому за справедливістю вам належить позбавити громадянства себе!»