Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Якби

Як сказала Аделіна Паулівна «маю шанс».

Ш-ш-шанс...

А ще маю час і певний настрій.

Я рішуче підвелася і пішла до метро, долаючи деякий спротив організму: тривога, котра скрутилася десь на рівні шлунка, ворухнулася і я відчула легку нудоту. Дурна звичка не снідати, подумала я…

Доїхала на метро до потрібної станції. Тоді, тридцять років тому, вона була, здається, кінцевою, а тепер після неї набудували ще сім. Ледь не проїхала. Перейшла на тролейбусну зупинку. Вона залишилась на місці. Тільки тепер до тролейбуса додалися маршрутки. В яку з них сідати, я не знала, тому дочекалася звичного сьомого маршруту…

Можна було доїхати і на таксі, але, відверто кажучи, не могла згадати назви вулиці вона давно вже змінилась.

Одне слово, я вийшла на третій зупинці і роздивилась довкола. Скрізь височіли новобудови. Як я і передбачала! Все заасфальтоване, зацементоване, запаковане в пластик і метал.

Сучасний «спальний район» для тих, хто має автівки.

Але побачене не викликало жодного оптимізму. Замість затишних зелених двориків і зворушливих п'ятиповерхових «хрущовок» бачила перед собою голомозі башти на двадцять поверхів, довкола яких не було жодного дерева.

І жодної живої душі.

Спека позаганяла всіх під кондиціонери.

Одразу пошкодувала, що приїхала. Вирішила пройтися трохи вперед, пригадуючи, де б мав стояти мій колишній будинок, а потім якнайшвидше взяти таксі.

Йшла, примруживши очі, адже сонце невблаганно сліпило навіть крізь «поляроїди».

Від зупинки треба було пройти трохи вліво, завернути за ріг, де колись росло дерево, під яким стояла лавка.

Ще не завертаючи, загадала, що дерева за ним не побачу, тут взагалі не було дерев, то хіба могли залишити мого «стариганя»?

Стежка була новенькою, щойно заасфальтованою, і тому я вирішила заплющити очі зіштовхнення з невідомим об'єктом у цій урбаністичній пустелі мені не загрожує, а от одразу не побачити дерева було б прикро.

Хороше було дерево. Моє…


…Дерево дійсно належало їй.

Їй одній.

І більше нікому.

Хіба що Ярик був причетний до великої таємниці: якщо прикластися до стовбура вухом, можна було почути, як всередині лунають голоси, записані на спіральних смужках, мов на вінілових платівках. Ніка уявляла, як багато тих «платівок», щільно припасованих одна до одної, аж до самої крони, як змішуються і зливаються звуки, накладаючись один на інший. Вона запевняла Ярика, що може запросто розшифрувати їх усі. Прикладалась вухом до кори, виставляла палець «Тихо!» і Ярик нетерпляче завмирав поруч. А вона, витримавши паузу, починала переповідати безліч історій, почутих зсередини.

Якось, наприкінці другого класу, в останній день занять, їм видали перше в житті важливе посвідчення з золотими тисненими літерами на «корочці» «Зелений патруль». Кожен з учнів здав по дві копійки першого внеску, вчителька поставила свій розчерк в графі «Сплачено» і шкільну печатку.

Це означало, що віднині всі вони причетні до важливого товариства захисників природи. Вчителька пояснила, що це дуже важлива справа і тепер вони мають захищати все живе від знищення або пошкоджень. А вже самим вирізати ножиком на дереві свої імена, виколупувати равликів з їхніх домівок чи витоптувати траву зась! Більше того, маючи таке посвідчення, юні захисники природи можуть самі брати штраф зі шкідників або одразу викликати міліцію. З того часу, страшенно горді своїм новим призначенням, Ніка і Ярик нишпорили по своїй околиці з надією викрити і знешкодити ворогів природи. Як на гріх, всі вороги ніби поховались від пильного ока захисників ніхто не ламав дерев, не рвав квіти, не мучив їжачків, не витоптував палісадників.

Першим шкідників природи помітив Ярик. Це було в неділю увечері. Червоний, як помідор, він, не роззуваючись, вбіг до квартири Ніки і закричав страшним голосом: «Нахалич та інші палять Твоє Дерево!!!» В руках у нього було зелене посвідчення, яким він розмахував перед носом дівчинки, мов прапором.

З'ясувалося, що ціла група зловмисників на чолі з Нахал Нахаличем і тітонькою Ніною, озброївшись дерев'яними сходами і палаючими смолоскипами, вже підступають до священного Дерева в кінці двору з наміром спалити його. «Хапай посвідчення і гайда! закричав Ярик. Будемо штрафувати!!»

Щоб підкріпити своє право ще чимось серйозним, Ніка витягла дві металеві татові блящини-пов'язки з написом «ДНД» та викарбованим на них гербом. Пов'язки сповзали з худих дитячих рук, тому довелося начепити їх на голови. Так, тримаючи в руках посвідчення і з гербами на чолах, вони вибігли на подвір'я. І побачили дивну процесію: група сусідів наближалась до Дерева при світлі смолоскипів. Процесія була схожа на ходу американських «куклукскланівців».

Попередня
-= 7 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

anonymous7538 21.06.2014

Чудова книга, легко читається.


Додати коментар