Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Якби

Я розплющила очі.

Ух, ти! А дворик-бо мій якимось дивом зберігся!

Так, за моєю спиною височіли ті башти-монстри, а перед самим носом все було, як тоді: палісадники і «хрущовки», пісочники з «грибками», натягнуті у дворі мотузки, на яких сушиться білизна мешканців першого поверху. Я навіть забула, що кілька секунд тому збиралася романтично померти. Це ж треба таке! Подвір'я лишилося.

Певно, не дійшла ще черга. Але звідки взялася лавка під деревом? Точно пам'ятаю, як, спускаючись на землю по стовбуру, я подумала, що забрудню нові джинси. А тут на тобі! лавка! Така ж обдерта і беззуба з двома виламаними бильцями. Вона завжди була такою.


Все ще тримаючись за живіт, я із задоволенням роздивлялася довкола і шалено раділа такому сюрпризу: мій дворик вцілів. Наступного разу треба прийти сюди з фотоапаратом. Адже хтозна, скільки тут ще протримається така доісторична оаза!

«Мій» будинок з жовтим цоколем не змінився. Я поглянула на вікна третього поверху. Цікаво, хто там тепер живе?

Зробила перший крок, зроби і другий, подумала я, вирішивши зайти хоча б до під'їзду. Звісно, мені було не до психологічних вправ Аделіни Паулівни, не до спогадів чи медитування.

Зайду до будинку! А якщо буде кураж, можна взагалі подзвонити в квартиру номер… здається, 8 і… ну, скажімо, запитати перше-ліпше, що спаде на думку. Надто вже хочеться зазирнути: як тепер там? Невже побачу той самий коридор, що веде до кухні? Мені він здавався таким довгим!

Я рішуче увійшла до під'їзду.

Після яскравого сонця очі кілька секунд звикали до темряви. Я почала підійматися на третій поверх, дивуючись тому, що тут нічого не змінилося. Сумно…

Сумно, що через стільки років люди живуть так само. І діти так само пишуть на стінах білою крейдою. А на стелі так само чорніють плями від кинутих догори запалених сірників. Була така розвага: запалювати і з усієї сили кидати сірники в стелю вони там якимось дивом утримувались і висіли, мов зігнуті чорні голки. Вигравав той, у кого сірників на стелі зависало більше…

Рами на вікнах такі ж криві і потріскані. Цікаво, про що пишуть на стінах сьогоднішні дітлахи? Я поглянула на довгий кривий напис з багатьма помилками: «Ніка з'їла черевика». Трохи далі: «Сам ти з'їв і чаєм не запив». Теж з купою помилок і намальованою кумедною пикою.

Хотілося голосно розсміятися: це ж треба! Тут знову живе якась Ніка! Можливо Ніна? Або моя тезка Вероніка? І так само дражнять тою ж незграбною прозивалкою.

Більше того, ця Ніка відповідає як «по писаному», тобто так само, як колись писала я, тільки тридцять років тому! Адже не міг цей нетривкий крейдяний напис зберігатися стільки років. Навіть коли б цю стіну ніколи не мили і не фарбували! А про «черевика» писав, здається, Ярик…

Я не знала, розчулюватись чи сердитись на цей безпробудний застій. Чи пожаліти тих, хто досі живе в цих безнадійних «хрущобах». Не сумніваюсь, що мені відчинить якийсь старий п'яниця чи, ще гірше, купа п'яниць або родина вампірів, які затягнуть мене до свого лігва, щоб наробити собі на вечерю смачненьких пельменів.

Я стояла перед дверима з номером 8. І вже напевно сердилась: за тридцять років навіть оббивку не змінили! Мабуть, вона вже вся прогнила зсередини. Дерматинова оббивка жахливого малинового кольору, за яку, пригадується, батьки віддали шалені гроші рублів десять чи навіть дванадцять!

Але, якщо я вже вирішила сюди піднятися, треба дзвонити. У мене в руці все ще був затиснутий мобільний телефон встигну набрати «02» в разі чого.

Я простягла руку і натисла на гудзик дзвінка. Він неприємно різонув вухо: і дзвінок не змінили! Ну народ!

…За дверима пролунало дріботіння босих дитячих ніг. Чиїсь руки прогорнули ключ з того боку. Легке рипіння двері прочинилися. З них висунулась хитрюща дитяча мордочка. Саме «мордочка», яка буває в дітей і звіряток. Кілька секунд на мене дивилися круглі сині очі.

Я бачила тільки їх, а ще такий самий круглий рот, відкритий від здивування. Дитина просто поїдала мене поглядом і поволі розчахувала двері на повну. Додалося трохи світла, і я зрозуміла, що це дівчинка.

Довгі розпатлані коси, мов дві товсті зміючки, лежали у неї перекинутими наперед і сягали середини тулуба. Гарні коси. На малій була коротка сорочка певно, вона щойно прокинулась. З-під сорочки, мов два сірники, стирчали перемазані зеленкою ноги.

Поки дівчинка, розкривши рота і вирячивши очі, оглядала мене з ніг до голови, я зазирнула за її спину. Коридор був довгим, але не таким, як здавалося в дитинстві, я могла б пройти його за чотири кроки, а тоді долала за десять…

Попередня
-= 9 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

anonymous7538 21.06.2014

Чудова книга, легко читається.


Додати коментар