Слава ЗСУ!

І все ж таки священик усміхнувсь і відповів:

— Похвальну річ ви задумали.

Відтоді баба щовечора приходила до священика на навчання. Чи то сутра була важка, чи баба — туга на голову, але зусилля священика були марні. «От біда, я стараюся, а вона не може запам'ятати жодного слова,— з досадою подумав він.— Шкода лампу світити. Треба прикрутити гніт».

— Святий отче, чого це стемніло? — запитала баба.

— Будда готується до сну,— відповів священик і позіхнув.

— Я теж скоро засну,— позіхнула й баба.

Після таких слів священикові зовсім відхотілося навчати бабу сутр. І коли біля вівтаря показався пацюк, священик вирішив: «Хай краще баба повторює те, що наверзеться мені на думку».

— По-ду-мав-що-сплю-і-прий-шов? По-ду-мав-що-сплю-і-прий-шов? — мовив він протяжно, ніби сутру читав.

— По-ду-мав-що-сплю-і-прий-шов? По-ду-мав-що-сплю-і-прий-шов? — вторувала баба.

Зляканий пацюк завмер на місці.

— А-а-спи-нив-ся! А-а-спи-нив-ся! — проказав священик.

— А-а-спи-нив-ся! А-а-спи-нив-ся! — вторувала баба.

Пацюк озирнувся туди-сюди.

— О-зи-раєш-ся-ту-ди-сю-ди? О-зи-раєш-ся-ту-ди-сю-ди? — промовив священик.

— О-зи-раєш-ся-ту-ди-сю-ди? О-зи-раєш-ся-ту-ди-сю-ди? — повторила баба.

Пацюк з переляку дременув.

— Ті-кай-ті-кай-все-од-но-не-вте-чеш! Ті-кай-ті-кай-все-од-но-не-вте-чеш! — сказав тоді священик.

— Ті-кай-ті-кай-все-од-но-не-вте-чеш! Ті-кай-ті-кай-все-од-но-не-вте-чеш! — повторила баба.

Коли пацюка не стало, священика зморив сон, і він, затуляючи рот долонею, мовив:

— На цьому сьогодні закінчимо.

Баба поверталася додому нічною дорогою і раз у раз повторювала сутру, почуту з уст священика. Ця сутра їй так сподобалася, що вона не переставала її згадувати й перед сном.

Тієї ночі у бабин дім проліз злодій.

«От добре, що стара так міцно спить!» — подумав він і заходився складати у хустину сякі-такі речі.

Раптом баба промимрила крізь сон:

— По-ду-мав-що-сплю-і-прий-шов? По-ду-мав-що-сплю-і-прий-шов? Приголомшений злодій став як укопаний.

— А-а-спи-нив-ся? А-а-спи-нив-ся? — вела далі баба. Злодій почав озиратися туди-сюди.

— О-зи-раєш-ся-ту-ди-сю-ди? О-зи-раєш-ся-ту-ди-сю-ди? «Виходить, хтось мене помітив»,— подумав злодій і, закинувши клунок з краденим на спину, метнувся з хати.

А баба знай бубоніла:

— Ті-кай-ті-кай-все-од-но-не-вте-чеш! Ті-кай-ті-кай-все-од-но-не-вте-чеш!

Злодій кинув клунок на землю і накивав п'ятами.

Як мишку віддавали заміж

Давно колись у коморі одного дому оселилася миша зі своїм чоловіком. Жили вони заможно: в коморі були і рис, і ячмінь, і пшоно, і квасоля. Та от біда — не мали вони дітей. Тож почали вони молити богів:

— Пошліть нам, боги, дитятко!

І незабаром народилася в них мишка. Батьки так нею тішилися, так її доглядали, берегли як зіницю ока.

Мишка росла просто на очах і сквро стала найвродливішою з усіх своїх ровесниць у Мишачій країні.

Отож батьки почали думати про її заміжжя.

— Серед мишей нема пари для такої красуні,— казала гордовито мати.

— Правду кажеш, нашій доньці треба знайти найкращого у світі нареченого,— погоджувався чоловік.

Вони довго радились і нарешті зійшлися на тому, що ним може бути тільки Сонце, яке осяває увесь світ.

Отож одягли вони доньку в найдорожче кімоно і втрьох піднялися на небо.

— Ясне Сонце, Ясне Сонце! Ти — наймогутніше на світі. Будь ласка, візьми собі за дружину нашу доньку,— ґречно попросили батько й мати.

Сонце всміхнулось і сказало:

— Я що ви! Є й за мене могутніші.

— Шогутніші за тебе?.. Хто?..— спитав здивований батько.

— Туман. Бо хоч би скільки я старалося — як він насуне, то я стаю безсиле.

— Еге ж, твоя правда,— підтакнули миші й пішли до Туману.

— Сизий Тумане, Сизий Тумане! Ти — наймогутніший на світі. Будь ласка, візьми собі за дружину нашу доньку.

Туман насупив брови і сказав:

— Та що ви! Є й за мене могутніші.

— Могутніші за тебе?.. Хто?..— здивувався батько.

— Вітер. Бо хоч би скільки я старався — вітру мені не подужати: він розвіює мене за одним подмухом.

— Еге ж, твоя правда. Подалися миші до Вітру.

— Буйний Вітре, Буйний Вийре! Ти — наймогутніший на світі. Будь-ласка, візьми собі за дружину нашу доньку.

— Та що ви! Є й могутніші за мене.

— Могутніші за тебе?.. Хто?..

— Причілок дому. Бо хоч би скільки я дмухав, він не ворухнеться. Причілкові ніщо не рівня.

Мишачі батьки з донькою спустилися на землю і пішли до білого Причілка їхньої комори.