знайди книгу для душі...
Комендант мовчав. Але не давав розуміти, що аудненцію закінчено…
Тоді Закривидорога сказав:
— А чи не погодився б Акрам—баші на такий варіант? Комендант був готовий милостиво вислухати й таку комбінацію.
— Варіант такий. Ми обстрілюємо зі своїх гармат Іслам—Кермен. Іслам—Кермен обстрілює нас. Але якщо у вас закінчиться порох, то ви маєте право здати нам свою фортецю. Ніхто не звинуватить стійкого Акрама—баші, що він не чинив опору…
— У нас багато пороху! — відповів комендант. — Ми можемо безперестанно стріляти цілих півроку, а то й рік.
Це просто чудово, — усміхнувся Закривидорога. — У нас теж пороху не менше. Ми теж можемо цілий рік стріляти. Але ми цього не будемо робити. Ми пропонуємо вам почесний варіант: цілий день, аж до вечора, ми стріляємо з гармат. Ми — по вас, ви — по нас. Точніше: ми у вашому напрямку, ви — у нашому… А завтра вранці весь ваш гарнізон у бойовому порядку виходить з фортеці. Ми з почестями пропускаємо вас через наші ряди. Гетьман вручає вам листа до хана Магомета, де пише про ваше геройство, про те, що ви стійко трималися, і про те, що ми, вражені вашою мужністю, з почестями пропускаємо ваш гарнізон через наше військо. Майте на увазі: жодна волосинка не спаде з жодної голови ваших воїнів… Я прошу — від імені мого гетьмана — подумати над нашою пропозицією. Якщо ви згодні, то опівдні можете розпочинати канонаду. Ми в боргу не залишимося. Увечері ми першими припиняємо стрілянину. Після нас припиняєте її й ви. Я разом з моїм воїном під’їжджаю до фортеці. Ви чи ваш офіцер виходить нам назустріч — і ми обговорюємо порядок вашого завтрашнього виходу з фортеці. Ви віддаєте нам половину своїх гармат — і йдете в напрямку на Ор—Капу.
— Мова може йти тільки про третину гармат, — сказав раптом комендант. — Ми їх можемо вивезти завтра з фортеці. А сам замок ми можемо самі висадити в повітря. У нас пороху досить. Не треба, щоб ваші воїни казали: нам дісталася фортеця! Нехай вам дістануться руїни!
— Нехай, — погодився Андрій. І підвівся. Підвівся й комендант.
— Отже, до завтра? — запитав Андрій.
— Ми подумаємо, — відповів стійкий Акрам—баші.
Опівдні розпочалася канонада. Заговорили гармати Іслам—Кермена. Ядра летіли у всі боки, але козаки заздалегідь відійшли на безпечну відстань.
Так само заговорили й козацькі гармати. Але їх було менше, ніж на мурах Іслам—Кермена. Вони відповідали зрідка, їхні ядра теж не долітали до цілі.
Так стріляли аж до вечора.
Як тільки зайшло сонце, стрілянина припинилася. Муедзини покликали до вечірнього намазу. Козаки посідали вечеряти.
А Закривидорога разом з Яремком Ціпуриною, взявши білі прапорці, поїхав до мурів Іслам—Кермена на переговори з комендантом Акрамом—баші…
Уранці тисячний гарнізон Іслам—Кермена в повному порядку залишив фортецю.
Козацькі лави розступилися — і татари пройшли повз них під своїми прапорами і при своїй зброї. Сам Дорошенко під’їхав до Акрама—баші і вручив йому пергамен для хана Магомета—Герая.
Ґноти, які вели до порохових складів під кожною вежею, були запалені самим комендантом. Через годину почнуться вибухи…
Того ж таки дня Михайло Дорошенко послав полк Павла Мізерниці до Дністра — назустріч військові Шагіна. Якщо Шагін—Герай переможе, Мізерниця першим привітає його. Якщо калгу поб’є Кантемір—мурза, то полк Мізерниці допоможе Шагінові принаймні втекти від переслідувачів…
З полком Мізерниці пішов на Дністер і Яремко Ціпурина…
Уже на теплу землю впала просяяна зорями ніч, коли Шагін—Герай зі своїми джигітами дістався Турли.
Коні потомилися, з них клаптями летіла піна, і вершники запитливо позирали на свого проводиря — треба відпочити, треба сил набратися хоч трохи; але хоробрий Шагін гукнув: «Не зупинятися! Перейдемо Турлу — аж потім спочинемо!»
Орда Шагінова лягла за Дунаєм під шаблями та стрілами Кантеміра—мурзи, і тепер славетний Шагін—Герай летів з рештками свого воїнства, кинувши злото, ясир, табуни, летів Шагін—Герай на схід, на Крим, мов вистрілений з небаченого, велетенського лука, летів стрілою, перескочивши Дунай, перескочивши Прут і наближаючись до Турли, як татари називали Дністер… А за ними, мало чи не вхопившись за довгі хвости їхніх невтомних, хоч уже і в милі, коней, летіли джигіти Кантеміра…
Страх робить ноги довшими. Од радості коні швидше втомлюються. Бо радість — то золота ноша. А страх — то крила. Бо радість, як кажуть козаки—уруси, то могутні, але важкі весла. А страх — то вітрила. Галерам треба йти на могутніх веслах три дні й ночі від Ячакова до Стамбула. А чайка на легких вітрилах дістанеться при попутному вітрі за півтори доби…