Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
За наказом полковника Мізерниці Дерикіт разом із своїми хлопцями гайнув аж на Дунай. Військо Кантеміра помчало на схід, навздогін Шагінові та решткам його армії. Од Дністра, через Прут до Дунаю не видно було жодного татарського чи турецького вершника, — так що козакам ніхто не заважав швидко виконати завдання, тим паче що Павло Мізерниця наказав: «Як до Дунаю нічого не буде, то й повертайтеся назад — далі що там буде, нас не цікавить!»
Дерикіт доїхав зі своїми орлами до Дунаю, а там і справді вже хотів повертати назад, та надумався порозмовляти з місцевими волохами. А треба сказати, що Дерикіт був могилівським чоловіком, а той, хто родом з Могилева на Дністрі, той обов’язково вмітиме вести розмову з волохами та молдаванами. Стрівся, розговорився: «Кум траєшті?» — «Фарте біне».[16] Слово за слово — та й пішло! Згадав Дерикіт якогось Гугуце та якусь Лянуцу, що полюбила того Гугуце, — а дунайський волох сказав, що його сестра Віоріка — якраз же й є замужем за троюрідним братом Лянуци! Ну, коли пішла розмова про родичів, то тут уже й про інше можна поговорити!
Турки за десяток фарсахів відси, — сказав волох Штефан, брат Віоріки, що вийшла заміж за троюрідного брата Лянуци, яка дуже—дуже вподобала непутящого Гугуце, що, їй—бо ж, не вартий такої красуні, як Ляну—ца, — за десяток фарсахів турки на Дунаї — по той бік — будують флот для походу на Крим.
— Та не бреши! — аж підскочив Дерикіт, і очі його засяяли по—котячому — ласкаво, аж моторошно!
— Я ж тобі не циган — брехати! — захотів був образитися Штефан, та Дерикіт тут же його перепросив і ледь не пробив кулаком свої груди, бабахнувши в них від повноти душі. — Там будується флот, а на березі Чорного моря шкілюються сеймени й яничари. І, кажуть, там із ними й отой…
— Хто — отой?
Штефан озирнувся сторожко. Дерикіт підлив йому оковитої з недоторканних запасів, про які не знав навіть гетьман, не те що полковник, — і сказав пошепки:
— Та отой, що ви йому вуха нам’яли разом з Османом, — Джанібек!
— Тю на нього! Та його що — яничари на кіл не посадили?!
— Не знаю! Може, посадили, а потім зняли, бо дуже розкарякувато ходить!..
— Го—го—го! — підтримав волоха Дерикіт.
— Га—га—га! — вдячно відповів козакові Штефан.
— Слухай, братику, а чи не допоміг би ти мені з хлопцями на той бік Дунаю перебратися, га?
Замислився Штефан.
— Та вас же сотня чи скільки?.. Я можу п’ятьох перевезти… А для чого це тобі?
— Та ніколи в житті не бачив Джанібека! Так же хочеться подивитися — хоч раз! Може, похоробрішаю!.. Може, швидше бігати навчуся!
— О! Той швидко біг од козаків, куди там тобі! — засміявся Штефан.
— Так перевезеш?
— П’ятьох! А решта — хай тут почекають!
— От фіул дракулуй![17] Ну, нехай! Тільки — сьогодні ж!
— Біне![18]
Перевіз Штефан п’ятьох козаків разом з кіньми аж на той бік Дунаю, провів плавнями, очеретами вгору по течії до тих місць, де будувалися галери для плавання по Чорному морю. Великі галери то були, добре рихтовані гарматами, здатні взяти чимало піших та кінних воїнів. Будівництво вже закінчувалося. На Дунаї вигойдувалося чотири десятки великих бойових та вантажних суден…
Ще три дні знадобилися Дерикотові для розвідки на березі Чорного моря. Побачив там табір сейменів та яничар. На плацах вони робили вправи, готувалися до гарячих боїв. Видно було, що не всі ще яничари й сеймени зібралися — нові сили надходили зі Стамбула…
Переправилися уп’ятьох (а Штефан — шостий) через Дунай, обнялися й поцілувалися зі Штефаном — доброю душею — та й погнали своїх коней до місця стоянки полку.
Приїхали по обіді, тут же пішли доповідати Мізерниці.
Полковник сидів у наметі, смалив люльку — таку ж, як у Недайборща; тая люлька немилосердно чаділа, аж вус полковника, схожий на пацючий хвіст, скручувався, мов щойно виплетена з дівочої коси стрічка.
Дерикіт доповів:
— Турки готують цілий флот, який мав піти на Крим. Готується й сильна армія. І все це — на Дунаї й за Дунаєм!..
— Нащо їм туди ще й морем плисти? — заперечив Мізерниця. — Пішли сушею разом з Кантеміром — та й досить того…
— А якщо Кантеміра поб’ють? — відповів Дерикіт.
— А… Ще телятко бозна—де, а ти вже з довбнею…
— Не я з довбнею… А турки! Надто серйозно вони взялися за Крим!
— Ну, ти вже, я бачу, такий у нас полководець і дипломат, що ну!
— Треба гетьманові на Січ передати!..
— Та він про це знає й так! — засміявся Мізерниця, але очі його дивилися без сміху.
16 Як ся маєш? — Вельми добре
