Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Яром–Долиною…

— Лізу, — промовив Дерикіт, аж скрегочучи зубами. Скреготів він зубами з трьох причин: перша — що став жертвою зради, друга — що доводиться не стрічати смерть у бою, а лізти в нору, мов останньому боягузові, а третя — що боляче ж і що більше не буде з нього вояки!

Вліз Дерикіт у борсучу нору, навіть упхнувся в бічний хід, закидав його Нетудихата бур’яном і землею, — і настала для козака ніч і тиша.

Ні, тиша настала потім. Бо спочатку до нього долунювали звуки бою, якісь відзвуки криків, гуків, тупоту. А потім стало тихо—тихо…

Боліла рука, але потім вона мовби вщухла. Та й не диво ж: отерпла, перетягнута Нетудихатиним очкуром…


Згодом Дерикіт почав розгрібати бур’ян та землю й вибиратися назовні. У борсучій норі було жарко, хоч повітря й вистачало: борсук — звір розумний і хитрий, у нього завше є кілька виходів з нори, отож є йому під землею чим дихати… Вилазити було трудно — одна ж рука залишилася при козакові, та й та — ліва. Але зрештою Дерикіт вибрався на поверхню.

При світлі ущербного, старіючого місяця побачив: лежать побиті коні, а між ними — трупи обезголовлених людей, трупи його товаришів. Спробуй тепер пізнати, де лежить Нетудихата, де лежить Цикоза, спробуй розрізнити, хто з них, безголовий, Баландюх, а хто Анцибор; ось лежить, розкидавши руки, Сявавко чи Стангрит, а може, й Шуповал; ні, Шуповал упав раніше, ще на початку бою, разом з ним упали тоді Солонець, Нечухрай і Шайдюк; а це, мабуть, лежить або Зателепа, або Кметик; а десь же, по дорозі до цієї кручі, лягли і лежать тепер, обезголовлені, Хаджі—Іван і Понежда, Коханець і Пікож, Деребера й Бебко, Тягун і Голінько, Криклій і Перескока, Собі—пані, Дірконіс і Джоденчук… Збирали їхні голови Кантемірові вояки, рахували, а про те, що однієї не дорахувалися, мабуть, і не здогадалися. Ех, якби вони ще руки збирали та знайшли зайву правицю — Дерикотову, — то тоді б і здогадалися, що треба ще одного шукати…

Дерикіт обережно виліз із—під кручі і поповз у степ. Він міг і йти, хоч і втратив чимало крові, але поки що йти він боявся: може, татари десь тут поблизу чатують на нього… Але потім, відповзши подалі й вгледівшись, вирішив перевірити, чи татари ще й досі сидять в урочищі. Заіржав — заклично, весело, мов молода кобила. І лежав, чекав відповіді з урочища. Іржати Дерикіт міг так здорово, що навіть татари не могли здогадатися, що то ірже не кінь, а людина. Навіть на тихе його іржання озивалися жеребці, що паслися за милю від Дерикота…

Зараз було тихо. Не озвався жоден кінь…

Дерикіт ще трохи почекав, ще раз поіржав… Потім визначився по зорях, підвівся і пішов на північний схід. До Січі йти далеко, ой, як далеко! Але треба дійти, що б там не було…

І він ішов, хитаючись від болю, від утоми, від голоду й від безнадії.

Хитався, але йшов, бо більше йти було нікому…

Якби ж він знав, що козаки з Січі мають ось—ось виступити в похід на Крим, то він пішов би їм напереріз, може б, виграв півдня, і хлопці знайшли б його дорогою на Ор—Капу…

Але він не знав того. І козаки ще того не знали…

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ, що оповідає про місію Османа й Рефіка та про те, як несподівано вона увінчалася успіхом

Шагінові свояки Осман і Рефік сиділи перед гетьманом Михайлом Дорошенком.

Осман був маленьким, кругловидим, косооким. Рефік був теж малим, але лицем і тілом хоровитий, худий. Щоки були жовті, очі — мов притрушені попелом. Недавня поразка за Дунаєм, а потім утеча від Кантеміра, добирання на Запоріжжя — все це відбилося на Рефікові тяжко. У нього болів шлз’нок, щось там гризло йому, наче він проковтнув щура і той намагається виборсатися, прогризти всі загорожі і вискочити на волю. Від того, що Рефік дослухався до свого болю, він здавався глибоко замисленим і розумним. Та врешті він і не був дурним — був би дурним, не зумів би зіпхнути на голову самого Шагіна—Герая свою меншу сестру. Красуня — це так, але ж красунь у Криму — як цвіту! Недаремно ж про кримських татарів у всьому світі мовлять, що це чи не найкрасивіші люди з усіх тюрків…

Осман дивився на козацького проводиря хитро, його очі, мов намащені жиром, бігали туди—сюди, вони все бачили, але їх погляду ніяк було впіймати, цей погляд випорскував з рук, мов риба. Рефік не спускав з гетьмана очей, але їх погляд був якийсь відсутній, самозаглибле—ний.

Голос у Дорошенка був цілком відповідний його зростові та статурі. Він говорив важко, слова клав пудові, і голос був — мов з глибини найглибшого колодязя.

— Нам відомо, панове посланці любленого нами Шагіна—Герая, в якому становищі ви всі опинилися, — не—поспішливо казав він.

Попередня
-= 115 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!