Слава ЗСУ!

— Я прийняв би твої пробачення, якби ти потрапив до моїх рук, Кантеміре, на Карадазі. А зараз чи пробачити, чи не пробачити — мені все одно…

— Ти що — про велике думаєш? — насмішкувато запитав Кантемір. — Ти?!

— Про більше, ніж ти.

— Більшим за мене є зараз великий хондкар! А над хондкаром — Аллах! А більше — нічого.

— Є — більше.

— Що?

— Тобі не дано цього збагнути.

— І все ж таки?

— Тобі що — скоро вмирати, що ти хочеш конче довідатися?

— А ти хочеш смерть відтягти, як ота рабиня, що оповідала щоночі правителеві по казці, та так і не закінчувала їх до ранку? Не відтягнеш, Амете—Киримли, не відтягнеш… А що ти маєш вважати більшим за хондкара і навіть Аллаха, — я знаю. Це — почуття справедливості… Ха—ха!.. Ну й що ж би було, якби ти став ханом і роздав усі скарби голодранцям? Покликав би гяурів і сказав: беріть оце моє ханство голими руками, бо лінивий народ, розпаскудившись коло дармового злота, не думає ні про справедливість, яка на нього зійшла, ні про оборону, ні про своє минуле та сучасне, ні про майбутнє…

— Не роздавав би я голодранцям злота, якби став ханом, — похмуро, але з підкресленням незалежності власної думки промовив Амет. — Я би просто роздав їм землі: нехай кожен здобуває собі їжу не розбоєм та грабунком, а працею.

— Щодо розбою та грабунку, — то ти тут правильно кажеш! — з єхидством підкреслив Кантемір. — Тільки ж як воно в тебе виходить, що ти на словах проти розбою та грабунку, а сам у розбійники та грабіжники подався?!

— Не про той грабунок і не про той розбій я тобі кажу, нездогадливий Кантеміре—мурзо! — гостро кинув поглядом на супротивника Амет—Киримли. — І ти мусив знати, що йдеться не про той розбій.

— Ну, я справді—таки не знаю, що саме маєш на увазі, — зізнався Кантемір—мурза. — Поясни. Я прошу тебе. Ось я стану ханом — то, може, згадаю у своїх щоденних справах і твою пораду?!

Амету—Киримли було все—таки важко й незручно сидіти зі зв’язаними руками й ногами, хотілося обпертися об щось плечима, але до стовпа було далеченько. Можна було б покотитися до нього й там сісти, але не хотілося валятися перед Кантеміром. А втім… Він ще трохи подумав, а потім завалився—таки на бік і покотився до стовпа. Просити Кантеміра, аби той дав розпорядження розв’язати бодай руки, Амет—Киримли не хотів. Не бажав принижуватися. Та й просити про якусь, навіть найменшу, милість — означало би брати на себе й якісь зобов’язання. Якщо він, Амет—Киримли, осквернить свої уста просьбою розв’язати себе, то він відбере в себе моральне право, будучи розв’язаним, кинутися на Кантеміра і вхопити його за горлянку. Власне, підступність і невиконання обіцянок була найголовнішою рисою Кантеміра—мурзи й таких, як Кантемір. Напевне, всі мурзи й хани Криму відзначалися підступністю й невірністю. Він, простий пастух Амет, він, розбійник Амет—Киримли, зневажав підступність, що подекуди стала вважатися мало чи не найголовнішою національною рисою його народу. І якби принизився до прохання: розв’яжіть руки, — то після цього на мурзу він не кинувся б ні з кулаками, ні з ножем… Отож він без дозволу котився до стовпа, а Кантемір, густо холонучи й обливаючись липким потом, відсувався й відсувався і полохливо думав: викликати чи не викликати слуг!.. Нарешті, Амет докотився до свого місця, із зусиллям сів, упершись спиною об стовп, і після цього, нарешті, підвів на мурзу, що майже дорвався до ханського престолу, втомлені, ніби аж спітнілі очі. Кантемір дивився на Амета стривожено й напружено. Гарикни на нього — і зірветься з місця, й метне, не думаючи про наслідки, ножем чи ратищем у тебе.

Амет—Киримли нарешті вмостився, як хотів. Тепер спині стало легше. Тепер, отже, й говоритиметься, і думатиметься легше. І вільніше…

— Я скажу тобі, що я маю на увазі, — почав Амет. — Тільки не знаю, чи згадаєш ти мою щиру пораду, будучи ханом. Та й не знаю, чи станеш ти ще ханом. Доля нона дуже непевна річ. Навіть тоді, коли здається тобі, що ти її міцно тримаєш у руці…

— Кажи, кажи, — квапливо проговорив Кантемір. Думки про долю не здавалися йому зараз надто доречними.

— От так, — Амет знову спробував спиною та плечем стовп. — Якби я був ханом, то я примусив би всіх киримли чи працювати на землі, чи ловити рибу, чи добувати сіль, чи пасти овець і коней, чи займатися ремеслом, чи розвивати торгівлю… Я видав би фірман, який рішуче забороняв би ходити за Ор—Капу і розбійничати в краю урусів, у Ляхистані, в Московії, в богданських та мунтянських землях. Народ тоді буде народом, повним сили й гідності, коли він їстиме своїми руками вирощений хліб, а не награбований… Ти придивися, Кантеміре, з чого і як живуть люди на Україні, в Росії, в молдавській, польській, німецькій землях! З того, що самі надбали, з праці своїх людей!..