Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Яром–Долиною…

— Та це неймовірно! — махнув рукою Яремко. — Як це так?! Ти що — отак біг та й побачив схожого на себе турка? Узяв — і голову йому стяв? Та не може бути такого, Клюсику! Це тільки в казках таке буває!

— Ну, якби я не зустрів турка, хоч трохи схожого на себе, то я би просто повернувся до себе на чайку… А тут мені поталанило. Дивлюся — лежить на полубі убитий. Не те, щоб надто схожий на мене, але… Ну, ніс трохи кирпою стирчить з пиптиком на кінці, як у мене, а все інше… Та ще вуса тарганячі, як у мене… Ну, махнув шаблею, вхопив ту голову, натяг на неї мою шапку — ледь налізла, думав, що доведеться збоку трохи розпорювати… Але обійшлося… Ну, а далі — все дуже просто: кинув отой мішок, а за ним — і голову… Навіть твій страшний крик почув — аж пожалкував і за тобою, і за собою…

Яремко сидів, не ворушився, не спускаючи очей з Клюсика.

— Ну, а навіщо було тобі робити оце все?

— Авдитор — ну, Петро Скрипник, — сказав, що ліпше буде, якщо всі.знатимуть, що я загинув… Ну, от я й придумав таку штуку!.. А сам тим часом переодягся в турецьке вбрання — там і клопоту ніякого — чалму на голову, та й…

— Чекай, чекай, а турецька мова?!

— А ти думав, що я тільки латину й знаю?

— Але навіщо тобі здалася ота Туреччина?

— А навіщо вона потрібна була Авдиторові? Як по—твоєму?

— Так ти… — і Яремкові перехопило подих.

— Еге ж!.. Козацький джасус! — закінчив за Яремка Клюсик. — Оце і все, що я тобі можу сказати. Все інше ти міг би довідатися в Авдитора. Але навряд чи Авдитор тобі хоч щось розповість. Ти ж його знаєш. То й питати не будеш!

— Та вже ж… — неохоче озвався Яремко. А потім глянув на Клюсика і почав витирати сльози.

— Чого ти плачеш, дитино?

— Та — яка там дитина?

— А все одно ж я тебе впізнав!.. То чого плачеш?

— Бо не можу собі повірити… І простити собі не можу, що колись повірив… — І він укляк на коліна, а потім обняв Клюсика, уткнувшись йом}’ у груди мокрим лицем…

Клюсик мовчки гладив його по плечу і посмутнілими очима дивився на море… Зовсім недалеко — його Україна. Як хотілося йому хоч на часинку, хоч на хвилинку опинитися на рідній землі, почути рідну мову, побачити рідні обличчя…

— Яремку, — мовив він трохи не своїм голосом. — Маємо мало часу… Як там твоя сестричка?

— А що їй зробиться? Живуть з Петром, двох дітей уже мають, дасть Бог — то й третє буде, тебе часто згадують — усе Марійка, звісно, та й Петро… Марійка все журиться, що ти так невчасно пішов на той світ…

— Як же так? А вона ж думки читати вміє… А тут і не вчитала, що…

— Може, й не вчитала… А може, щось і вчитала… Але все одно згадує тебе…

— Спасибі їй… Хороша в тебе сестриця, Яремку! Жаль — не мені дісталася!.. Дуже вже ж вона мені до серця припала, — і він торкнувся свого лоба, де колись сяяли аж дві гулі, набиті Марійкою в день їхнього першого знайомства над Дністром.

— Не забув навіть цього? — мимоволі всміхнувся Яремко.

— Таке ніколи не забувається… Аж іскри з очей сипонули. І досі сипляться, як згадаю…

Вони ще трохи посиділи мовчки… Яремко хотів багато розповісти Клюсикові, але розумів, що часу обмаль і нічого не встигнеш…

Одне тільки запитав:

— Ти ж, як я розумію, був у Стамбулі… А чому ти тепер тут?

Клюсик подивився важко.

— Треба, і я тут… Треба було запобігти смерті гетьмана Михайла, треба було ще дещо зробити… Але на цей раз не вдалося… Зрада одного чоловіка, нерозумність і непослідовність другого, гарячковість третього — все це дуже нашкодило нам… А ще більше нашкодить у майбутньому татарам… Не змогли ми відвести біду від них… А втім — будемо думати про майбутнє з надією. Може, потім удасться те, що не вдалося цього року…

— Я знаю, хто зрадник, Клюсику! — похмуро мовив Яремко.

— І я знаю… Тепер він гетьман. Він слухняно робить те, що наказують йому турки й поляки… Але недовго йому гетьманувати. Авдитор довідається — і злетить зрадницька голова…

— Авдитор зараз у Москві… Затримався надовго, не зміг піти з нами в похід…

— Нічого, скоро буде в Києві…

Клюсик поглянув ласкаво. Підійшов до Яремка ближче, обняв.

— Ну, малий, заспівай мені тихенько—тихенько пісеньку на прощання. Коли ще побачимося?

— Не знаю…

— Пісні не знаєш?

— Пісню знаю… Тільки не співається…

— Заспівай, щоб мені веселіше на чужині жилося. Яремко зазирнув в очі Клюсика і тихенько завів:

А ми просо сіяли—сіяли…

І Клюсик підхопив:

Ой, дід—ладо, сіяли—сіяли…

Скупа сльозина покотилася по його щоці. Хлопці з галери махали руками: скоріше, мовляв. А Яремко нічого не помічав. Він бачив тільки Клюси—кову сльозину. І чув тільки пісню, що лилася з його вуст…

Попередня
-= 168 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!