Слава ЗСУ!

Недайборщ зачадів своєю люлькою, і око його визирало на світ божий з—під сивої, мов тютюнова хмара, брови, і була в тому оці хитра розбійницька думка, і була в нім козацька весела одвага. А ще ж — і розрахунок та розвага козацького Посейдона, що набачився такого на морях та океанах, чого, може, й старогрецький бог не вдостоєний був бачити, бо хоч він і володар морів, але ж володарі — це не секрет — в силу певних особливостей своєї служби не здатні бачити багато чого у ввірених їм відомствах. Хіба ж бо знає польський круль чи турецький султан, як—то добувається тяжкий шмат хліба селянином, як—то добувається важка перемога над стотисячним військом супротивника?!

Недайборщ, — передбачав. Його вела інтуїція…

Турецька ескадра була ген там, за обрієм, а Недайборщ її «бачив». Зважив, що вона стрінеться з вісімдесят третьою чайкою. Власне, у цьому він упевнився щойно півгодини тому, перед тим, як запалив оцю скажену люльку.

— Пильнуй, пильнуй! — пахкаючи димом, говорив Яремкові. І Яремко відповідав: «Пильную!» Він і справді пильнував, він і справді дивився то на обрій, то на чайки з двох боків. Він дивився — і тут йому починало згадуватися далеке морське узбережжя біля Синоша, і уявлялося йому дране вітрило старого Абдалли, і виді—лася йому дивовижна дівчинка—чорнявочка Бібігуль, яка нині чекає на нього, Яремка, у славному місті Переяславі. Уже їй і заміж пора, її однолітки в Туреччині вже по двоє—троє дітей мають. Але якось сказав їй Яремко: «Почекай, моя Бібігуль, дай мені покозакувати». І сказала вона: «Козакуй іще, Яремку, а я тебе вірно—вірно чекатиму, ні на кого не гляну, ні з ким говорити не буду». Сказав їй Яремко: «Чому ж так? Дивись на людей, говори з ними, ми ж не в турецькій стороні живемо, — тільки хто б до тебе не залицявся, не давай йому руки й серця». І вона сказала: «Ні, ні, ніколи! Тільки ти моїм чоловіком, Яремку, будеш». «Мен сені севгелім!» — так по—турецьки сказала йому вона, і означає це: «Я тебе люблю!» Яремкові незручно такі слова казати, а Бібігуль — ні, бо вона ж дівчина, бо ж Господь Бог створив її для кохання…

Яремко дивився на обрій — і обрій здавався йому рожевим. І чекав він, коли з’являться там смугасте вітрило Абдалли, берег і дівоча постать…

А птиці — білі красиві птиці — ширяли в височенному, безкрайому, дивовижному небі, а море виблискувало під ними, і вони, птиці, виблискували, осяяні сонцем, у підхмар’ї.

Недайборщ, побачивши, що молодий козак замріявся, дмухнув на нього тютюновим димом.

Яремко мало не чхнув, тут же отямився, почав вертіти головою в різні боки…

Аж під вечір од вісімдесят третьої чайки передали: попереду — турецька армада, пливе непоспішливо, ми ухиляємося від бою, будемо йти назирці. Сигнал пішов далі — до сто першої і сто десятої, а звідти — аж до двохсотої чайки. Через годину надійшов ще один сигнал: турецькі галери йдуть трьома колонами. Суден багато.

Недайборщ звелів передати на обидва крила своєї флотилії: чайкам від шістдесятого до дев’яносто дев’ятого номера напасти опівночі на останню третину турецького флоту і відірвати її від тієї частини, що пішла вперед; чайкам від сорокового до сто двадцятого номера наздогнати турків до ранку і, зав’язавши бій, відірвати наступну третину турецького флоту; решта чайок нехай переслідує головну, узброєну найбільшими галерами частину цілий день, оточує її і опівночі при місяці веде бій на знищення; можливі різні зміни — тоді кожній чайці діяти відповідно до ситуації, але маючи на увазі загальне завдання для всіх…

Кожна чайка добре знає своє завдання — одні мусили розривати стрій турецьких кораблів, другі — йти на абордаж, треті — вести обстріл ворога.

Наказ від Недайборща пішов на захід і на схід. Ще через півгодини три чверті чайок різко змінили свій курс — вони пішли навздогін турецькому флотові. Одні — навздогін, Другі — напереріз, треті — наввипередки.

Одна чверть козацької флотилії залишиться тут, на попередньому місці. Але не надовго — на дві доби. Це — про всяк випадок. Аби не пропустити підмоги. А також для того, щоб не прорвався назад жоден утікач, якщо турецький флот буде розгромлено…

На сході і небо стало синьо—темним. І на тлі цього неба десь аж біля обрію літали білі птиці. Вони ширяли вільно—вільно, мов плавали в безмежжі вечора.

Яремко намагався згадати, як вони звуться, ці красиві птиці, а в серці стукало дівоче ім’я: Бібігуль, Бібігуль, Бібігуль…

РОЗДІЛ ШОСТИЙ, у якому допитливий чительник має нагоду познайомитися з городом Уманню, зі славними панами Калиновськими, з ніжною панною Анелькою та хоробрими козаками