Слава ЗСУ!

— Знаю я, про що думає люд і по цей, і по той бік Дніпра, — мовила мати Параскева. — Великий гнів накликають на свої голови ляхи…

— Тітко Парасю, — зворушено мовив Андрій. — Оце стрінемося з турками біля Бугу — і постараємося усе зробити, щоб отой залізний ланцюг, який кують на нас турки при допомозі польського круля, сейму й магнатів, розсипався, розпався, зник навіки.

— Хай вам Бог допомагає. Якщо не відмовите, то й ми допоможемо вам, чим зможемо. Візьміть у нас три гармати, та ядер, та пороху. Калиновські ж не дали…

— Спасибі, тітко Парасю!.. А ви знаєте — я й радий, що Калиновські нам нічого не дали. Не для них ми йдемо обороняти свій край. Не хотів би я ні їхніх гармат, ні пороху, ні хліба їхнього, ні солі. Ми самі себе повинні обороняти. Не дасть—бо нам свободи ні круль, ні хан, ні цар, ні султан — тільки шабля наша! Ось це — запорука і наших прав, і нашої волі, і нашої майбутності!..

Вони йшли під деревами, що розкидали свої віти. Між віттям гуляло місячне світло — мов хтось розвішав великі білі полотна…

— Красиво тут у вас, — зітхнув Андрій. — І мирно—мирно… Наче ніде й кров людська не ллється…

— Наче… — погодилася мати Параскева.

І тут Андрій побачив під деревом на лавочці двох жінок — одна у чернецькому вбранні, а інша — у світському.

— Хто це такі?

— Ой, сину, — зітхнула мати Параскева. — За кожною людиною — цілий сонм печалей… Хіба ти не знаєш черницю Єфросинію? Ну, оту, що має дитя яничарське?

— Чув про неї, але не бачив… Кажуть люди, що гарні пісні складає черниця Єфросинія.

— Гарні… Тільки все світські… Все про любов та про тугу людську, все про дитя своє, яке зростає у її батьків, а вона тут молиться…

— Гріх свій замолює?..

Чесна мати Параскева аж відступила від Андрія. Блиснули її очі, мов дві зірки:

— Сину мій, про який гріх ти говориш?.. Силою взяв її яничар, а був же він з нашого, християнського, роду, він же син Усті—воїтельниці, що на Чорній Горі з турками довго—довго воювала… Так що цей младенець — це онук праведниці—воїтельниці Усті! Який це гріх, сину мій? Це Бог дав!.. Вічна дяка йому за младенця!..

— Хочу підійти до черниці Єфросинії, — сказав Андрій.

— Не треба перебивати їй розмову з панєнкою Анелькою.

— Анелькою? Вона що — полячка? І в православному монастирі?

Знову помовчала мати Параскева.

— Сину мій, сину… Всі люди є люди… Чи православні, чи католики, чи мусульмани, чи юдеї… І якщо в когось є печаль, то хіба ж брама нашої обителі буде зачинена для нього?

Загадково дивився крізь віття дерев місяць. Видно було, як черниця Єфросинія щось розповідала Анельці, а та слухала—слухала, киваючи головою. А потім Анелька в розпачі затулила лице руками і побігла, зірвавшись із місця, побігла просто на матір Параскеву та Андрія Закривидорогу.

Вона спіткнулася і впала, і тоді Андрій кинувся до неї, щоб підвести її.

— Вам недобре? — запитав він її.

Він допоміг їй підвестися. Посадив на лаву. З другого боку присіла мати Параскева.

— Я зараз принесу водички, — промовила черниця Єфросинія.

— Не треба, — слабо промовила Анелька. — Не треба, дзенькуєм.

Була вона білява. По худеньких іцоках її текли сльози. Довге сріблясте волосся вилося і спадало на плечі. Літ двадцять п’ять було Анельці.

— Сідайте, будьте ласкаві, — сказав Андрій, підводячись із лави й припрошуючи сісти черницю Єфроси—нію.

— Нічого, нічого… — відмовилася черниця.

— А я постою біля вас чи ось на травичці посиджу. Козакові скрізь рідна хата — чи в степу, чи в лісі, чи на морі…

— Ну, гаразд, — погодилася Єфросинія і сіла. Панна Анелька подивилася на Андрія.

— Ви — козак, — промовила вона. — Ви — щасливий!

— Чим же?

— Бо щасливий. Ви — вільна людина… От зараз ви згадали, що море — то ваш рідний дім… Ви бували на морі?

— Бував, — якось аж трохи розгублено відповів Андрій Закривидорога. — Не раз бував…

— А чи стрічалися вам на морі турецькі галери?

— Ого! Скільки разів! Не одну турецьку галеру ми брали в свої руки… А бувало, що й вони нас брали…

— Слухайте, пане козаче! Я вас благаю: ідіть на море і захоплюйте в полон турецькі галери!.. Там — мій коханий Владек! Владек Гостинський!..

І вона знову затулила обличчя:

— Я приходжу… до сестри Єфросинії… вона мене втішає, вона молиться православному Богові… а я до свого Бога молюся… щоб визволив Владислава Гостинського, хороброго шляхтича, з турецької неволі…

— Чує тебе бог, чує молитви твої, бачить сльози чисті твої, — і він допоможе!.. — мовила мати Параскева.

— Ой, пане козаче, — схлипнула Анелька. — Майонтек Гостинських силою й неправедністю відібрав пан Сулятицький, а потім усе там було понищено турками, коли була Хотинська війна. А мої батьки — що вони могли вдіяти? Вони не хотіли, аби я єдналася з паном Владком. Бо він бідний шляхтич, але ж він хоробрий, пане козаче! Він чесний і благородний, пане козаче!.. А потім моя мама померли, а тато від горя згоріли од паленки. Як мені врятувати пана Владка, мого Владка Гостинського?.. Може, десь на тих галерах уже й помер… — І вона знову залилася сльозами…