Слава ЗСУ!

Була зима, за вікнами рипів сніг, уже йшов четвертий місяць нового, 7135 року від сотворіння світу.[1]

Гладкий іще не знав, що саме в той день, коли зін вів розмову з Мірязьєвим, диван Османської імперії обговорив усі деталі будівництва фортець, що мало розпочатися через три місяці. Диван вирішив надіслати ханові й калзі на знак султанської ласки дорогі каптани й шаблі. Про останнє пронюхали французькі та венеціанські вивідачі — їхні агенти були серед обслуги, яка працювала при султанських коморах. Голландський агент довідався від своїх людей у топ—хані, що виготовляється велика кількість фортечних гармат, але він не пов’язав це з будівництвом галер. Він думав, що турки мають намір, розгромивши Персію, набудувати фортець там — і ото ж для того й оті, мовляв, гармати!..

Мірязьєв знову заскрипів своїм пером, знову розбризкалілся у всі боки маленькі й великі чорнильні крапки і крапельки. Він дописав під своїм донесенням звичні йому слова, що учинено цей папір одинадцятого січня такого—то року в присутності вісника Григорія Гладкого, який за свої слова поручився цілуванням хреста…

Того ж таки дня в Переяславі відбувалася «повна рада». Козаки вирішили звернутися до короля Сигізмунда й до королевича Владислава з листом.

Тріщав мороз, білий сніг лежав на покрівлях хат, на церкві, на деревах, куди позалазили дітлахи. Сонце вигулювало на чистому—чистому холоднющому небі і світило на церковну баню. Крижинки—пластівці танули й летіли вниз. Одна упала на шапку гетьмана Михайла Дорошенка і засяяла, мов діамант.

Зовсім недавно, чотири місяці тому, козаки дощенту розгромили біля Рокитного велику татарську орду, що йшла на Київ під проводом самого нуреддін—сз’лтана, другого принца в ханстві після калги. її, оту орду, було бито то на переправах через Рось, то потоплено в болотах біля Рокитного й Білої Церкви. Тут полягли Бухар—султан і кілька синів мурзи Кантеміра…

Дорошенко був великий на зріст, брови мав чорні й густі, крилаті, а очі — карі. В тому бою з татарами Дорошенко літав орлом. Він очолив своє військо і сам повів на ворогів. Лівою рукою тримав великого списа і ловко орудував ним. Семеро вершників лягло від того списа, а потім, коли спис переламався, гетьманові довелося битися шаблею…

І от зараз він підняв над людськими головами свою лівицю — оту саму прославлену лицарську лівицю, що про неї оповідали легенди.

— Товариство! — промовив він, і голос його, низький та гучний, прокотився над майданом, мов гарматний стріл із—за Альти. — Ви істину глаголите, коли вважаєте, що треба послати листа і наших людей до його королівської мості, до королевича та інших людей Речі Посполитої! Після нашої перемоги над ворогами віри християнської, яку ми здобули нещодавно біля Рокитного та Білої Церкви, славний король Сигізмунд надіслав нам ласкавого листа, в якому дуже дякував за цю велику перемогу і обіцяв свою милість. Та поки що це тільки слова!..

— Казав пан: кожух дам, — та слово його тепле! — почув з правого боку від себе Яремко Ціпурина — молодий, але вже досвідчений козак, який чотири роки тому ходив у похід на Трапезонт, Синоп і Стамбул, тонув у морі, був порятований турком—рибалкою, а потім знову опинився на козацькому кораблі разом з дівчиною—туркенею Бібігуль. Зараз Яремкові сімнадцять, а тоді було лиш тринадцять, та ще ж і до походу на Трапезонт, Синоп і Стамбул мав він геройські пригоди на суші, коли провів загін донських козаків на виручку товаришам—запорожцям. Навчився Яремко в походах воювати, навчився і придивлятися й дослухатися до всього навколо.

— Казав пан: кожух дам… — гукнув хтось і з лівого боку… Завирувало звідусіль, загуло…

— Тихо! — пролунало позаду. Це Карпо Недайборщ голос свій подав, Яремко одразу впізнав його…

— Гарну приказку згадуєте, — ворухнувши бровою, знову пророкотів Дорошенко. — І до речі згадуєте. Нинішній рік обіцяє бути дуже тривожним. Весну й літо доведеться нам воювати — і багато! З ким? Із супостатами, з бузувірами, що знову лізуть на нашу землю. Нам відомо, що турки мають намір набудувати на нашій землі своїх фортець.

Знову загув майдан.

— Але ж це все — і проти Речі Посполитої! І саме тому ми повинні послати до короля посольство й листа і просити підмоги. Бо не раз уже битий нами звір — Османська імперія — може знову піднятися на ноги!.. І тоді чекай біди!

Тиша…

— Нехай пан генеральний писар прочитає всій раді листа, якого ми написали. А ви, шановне товариство, слухайте й запам’ятовуйте, а якщо буде яка слушна думка, то скажіть — подамо!..

Писар став поряд з гетьманом. Він здавався малим супроти велетня Дорошенка. І голос його був тонший і тихший. І слова були не такі ясні та прості, бо ж генеральний писар читав листа польською мовою, яку розуміли не всі, хто зібрався на цій площі.

---

  1 Тобто січень 1627 року. В ті часи в Російській державі Новий рік починався з вересня.