Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Святий отець Влязло тут же поспішно перехрестився. Пан Єжи іронічно позирнув у його бік і продовжував:
— А вас, святі отці, я хотів би попросити послухати нашу розмову в сусідній кімнаті. Вона не повинна вас бачити. Але ви повинні чути її слова, щоб пересвідчитися в тім, яка це хитра особа!.. І все ж вона стане моєю!
Святий отець Влязло згідливо й догідливо закивав вужачою голівкою, а святий отець Походзіло кашлянув — наче квакнув.
— Салам алейкум,[5] Бібігуль! — заходячи в кімнату полонянки, виголосив Сондецький.
Дівчина вскочила з місця, поклала своє вишивання вбік. Поглянула на пана коронного стражника — в руках був поламаний повітряний змій. Так, пан Єжи про все довідався! Навіть довідався її ім’я…
— Мерхаба![6] — намагаючись бути якомога спокійнішою, відповіла Бібігуль.
— Так ти, значить, туркеня?! — гострі очі Сондецького двома чорними гвіздками вбивалися в Бібігуль.
— Так, я туркеня! І всі ваші брехні про кримських татар я розгадала одразу!
— Ти сказала: брехні?! — обличчя коронного стражника налилося кров’ю.
— Так! Я це сказала! І готова повторити навіть перед гетьманом Михайлом і королем Сигізмундом!
— Ти ніколи не побачиш ні гетьмана, ні короля, якщо зараз же не попросиш пробачення у мене, свого повелителя!
Бібігуль зирнула своїми сірими очима просто в розпалений чорний жар стражникових зіниць — і не захотіла йому відповідати. Стояла зі зціпленими вустами, і тільки щоки та лоб побіліли від хвилювання.
— Ти чуєш, бусурманко, що я кажу?! — заверещав пан Сондецький.
— Чую! — відповіла вона. — Я попрошу у вас пробачення тільки тоді, коли ви мене відвезете в Переяслав на Гаптарівську вулицю, до моїх прийомних батьків!
— Ніколи! — відрізав пан Єжи.
— Я давала вам можливість, пане коронний стражнику, вийти з честю з ситуації — а ви не розумієте цього!
— Бібігуль! Ганнулечко! — раптом перемінив свій тон пан Сондецький. — Зрозумійте ж, що немає вам способу вийти звідси, крім покохати мене і стати моєю дружиною! Я пропоную вам руку й серце. Я ні до чого поганого вас не схиляю! Я нічого поганого не жадаю вам! Зрозумійте мою душу: я кохаю вас! Кохам панну Ганну! Ну, я стану перед вами на коліна!.. Ганнулечко! Бібігуль!
І він і справді впав на коліна і почав повзти до Бібігуль, намагаючись поцілувати її ноги. Бібігуль відступала все далі й далі назад, а коли вже відступати не стало куди, почала відштовхувати пана Сондецького від себе. Але він був нестриманий. Він обхопив її тіло своїми пухкими ручками, але в тих пухких ручках була неабияка сила, — він притис її до себе, і Бібігуль відчула, що задихається.
— Та одчепіться, зрештою, од мене, шайтане! — гукнула вона і щосили штовхнула пана Сондецького. Але той знову кинувся до неї.
І тоді Бібігуль, захищаючись, розвернулася і врізала йому по щоці. Звук ляпаса рознісся по кімнаті, відлунив—ся від стін сусідньої кімнати, де сиділа Фатьма, і повернувся назад, до пана Сондецького, який тут же почервонів мов рак. Брутально.
Пан коронний стражник, не тямлячи себе від люті, вихопив пістоля і націлився на Бібігуль. Креснула іскра — ще мить і…
Фатьма—ханим, вилетівши з сусідньої кімнати, вибила пістоль з рук свого пана, і він вистрілив, уже впавши на паркетну підлогу. Гримнуло, засмерділо порохом…
— Ой, Аллах!.. — простогнала Фатьма.
— Собак сюди! — закричав пан Єжи. — Собак! Хай вони розірвуть її на частини!..
Собаки влетіли через хвилину. Вони кинулись були на Бібігуль, та дорогу їм до неї заступила Фатьма, — а пси її добре знали.
— Назад! — гукнула вона — і собаки розгубилися. Вони розгублено дивилися то на Фатьму, то на пана Сондецького. Кого слухатися?
— Підкорися! — прошепотіла Фатьма.
— Ніколи! — відповіла Бібігуль. її всю трясло від страху, але вона не хотіла здаватися.
Пси стояли, тяжко дихали, не знаючи, що їм робити, а пан Сондецький казився:
— Хто він, отой твій хлоп, задля якого ти ідеш на такі неподобні речі, мужичко?
— Він прийде, почекайте, він прийде! — тремтячи від страху й від збудження, гукнула Бібігуль. — Він сам вам скаже своє ім’я, коли зрубає вашу голову. І сам король йому пробачить цей гріх!.. Бо то не гріх — карати негідних людей! — висловилася вона, нарешті, і заплющила очі, готуючись до смерті…
Та собаки раптом перелякано відстрибнули від неї…
Бібігуль похитнулася — і впала на підлогу. Вона зомліла.
Фатьма якусь мить стояла, а потім кинулася до дівчини, почала плескати її по щоках. Потім підвелася, схопила карафу з водою і хлюпнула на обличчя Бібігуль.
5 Мир вам!
