Слава ЗСУ!

На небі сяяв місяць. Стара Фатьма, сторожко озираючись, ішла з кладовища до міста. Ще раніше, кілька літ тому, познайомилася вона з глухонімим шевцем Михайлом, навчилася з ним розмовляти на мигах. Тепер їй треба було прийти до нього, дати йому в заставу свою маленьку скриньку з золотими перснями та сережками — з усім, що надбала за все життя служби спочатку в Єлени, а потім у Сондецьких, — і випросити на два дні коня… І треба було все зробити так, щоб ніхто з гайдуків пана Сондецького її не постеріг і не затримав…

Сяяв місяць над Дніпром. А на цвинтарі у ямі, у напів—відкритій домовині, спала хвора дівчина.

І старій Фатьмі було моторошно. їй усе здавалося, що дівчині Гані—Бібігуль буде холодно, ой, холодно!..

Через годину з двору глухонімого Михайла виїхав вершник. Це була Фатьма, переодягнута в чоловічий одяг. Кінь під нею був добрий, правда, з Фатьми не вельми завзята була вершниця…

І все ж вона вирішила дістатися до Переяслава.

Глухонімий швець показав їй, намалювавши вуглиною на шматку шкіри, дорогу до Зарубинець. Туди треба було доїхати до ранку, а біля Зарубинець можна було переправитися на лівий бік Дніпра поромом. А звідти до Переяслава вже зовсім недалеко…

Кінь вивіз Фатьму на гору і далі, не поспішаючи, але й не затримуючись зайве, побіг на північ, у напрямку до Києва. Дорога вела через яри та балки, через гаї та поля, їздити самій уночі було не тільки страшно, а й небезпечно — чимало розбійників ночами перехоплювало самотніх пішоходів та вершників, і якщо все кінчалося тільки грабунком, то, вважай, здорово поталанило. А то ж бувало — й не раз! — що знаходили трупи пограбованих та замучених людей…

Кінь трюхикав дорогою, місяць світив, зорі дивилися на стару туркеню, переодягнуту в чоловіче вбрання. Глухонімий Михайло дав Фатьмі ще й гострого ножа — якщо буде лихо, то, може, з його допомогою вона якось відіб’ється від ворогів. Міг би дати й пістоля, та з ним треба вміти обходитися. А цього Фатьма не вміла…

Дніпро то зникав, то виникав унизу з правого боку, а кінь біг і біг, не втомлюючись, наче чув нетерпіння жінки, що сиділа на ньому…

«Хоч би нічого не затримало мене! О великий Аллах, допоможи! Ти — найвищий і найсправедливіший! Допоможи своїй вірній слузі, недостойний Фатьмі, порятувати землячку, нещасливу туркеньку Бібігуль! Хай стрінеться вона зі своїм нареченим, хай довго вони живуть у любові та щасті!»

З—за кущів вийшло кілька тіней.

— Ану, стій! — гукнув чоловічий голос.

Холод ухопив Фатьму за серце. Мурашки побігли по спині. Вона вйокнула на коня і, закричавши по—турець—ки, кинулася просто на тих, хто перейшов їй дорогу. Кінь глухонімого Михайла виявився не боягузливим — він кинувся просто на тіні, наче був не конем, а вовком чи барсом. Фатьма кричала свої турецькі прокльони, поганяючи коня, і кінь летів, не розбираючи дороги. Попереду пролунав постріл, з Фатьми збило шапку, її довге сиве волосся розметалося по плечах, її напівбеззубий рот хижо розкрився, наче ця жінка хотіла перекусати цілий світ, розметати його зубами на шмаття…

— Тю! Відьма! — перелякано вигукнув хтось і відскочив убік. Ще двох напасників кінь збив грудьми. А Фатьма махала направо й наліво своїм тонким, моз місячний промінь, гострим ножем!

Пролетіла!.. Ззаду пролунав постріл — і Фатьму шарпнуло з правого боку. Ніж вилетів з руки — і аж через хвилину жінка зрозуміла, що її поранено у праве плече! О Боже! Головне — втекти від бандитів, а потім — не зомліти! Вона повинна будь—що сказати людям у Переяславі, де заховано Бібігуль! Бо, якщо, не дай, не приведи, Боже, щось станеться з нею, Фатьмою, Бібігуль загине!

Кінь летів нічною дорогою, а позаду чулися крики, безсилі прокльони лунали за спиною. О Аллах, якби тільки у цих розбійників не було своїх коней! А то ж можуть кинутися навздогін — і тоді ніщо не врятує Фатьму, ніщо не врятує Бібігуль!..

Вона оглянулася. Збойники стояли на дорозі й махали руками услід. Коней у них, здається, не було…

Скільки ще миль до Зарубинець? Скільки ще годин до ранку? О, якби у коня вистачило сил, а у Аллаха — фортуни для Фатьми!

Повний місяць уже трохи опустився вниз. Зорі пересунулися з одного краю неба на інший…

А за спиною, у Каневі, стоїть на цвинтарі розрита могила, а в домовині спить місяцелиця красуня Бібігуль…

Яремко прискочив додому увечері разом з Ляскалом та Цабекалом. Вони везли вістку від Михайла Дорошенка з Січі до Йова Борецького в Київ. Вістка, як сказав сам гетьман, не була аж надто спішною, тому він дозволив Яремкові на кілька годин заскочити до Переяслава.

Якби Яремка так не тривожило серце, якби йому не привиджувалися різні жахи, то він би, може, й не заскакував до міста на Трубежі. Але ще Недайборщ порадив обов’язково заїхати додому — серце даремно не віщує. Коли загинули Недайборщеві Півники, йому серце про це вістувало… Саме тому й попросився Яремко в гетьмана на кілька годин додому.