Слава ЗСУ!

— А я беру вашого пішака, — спокійно відповів Алім. — А вам без нього буде нелегко!..

— Не приховую, не приховую, але ми ще побачимо, хто — кого!

Наступного дня Алім—баші пішов разом з Бекіром—баші в ячаківську лазню. Весь зайвий люд було вигнано, всю лазню заповнили голі люди хитрого, аки змій, Аліма—баші.

Підійшов лазняр, зі знанням справи почав мити й парити таких чудовних, таких значних клієнтів. Намилюючи груди найхоробрішому з найхоробріших, він запитав:

— Ну, як? Не болить, не чешеться!

— Ні, — відповів Бекір—баші. — Наче нічого й не було. Лазняр уважно придивився до того місця, де колись був хрест. Мимоволі поглянув туди й Алім—баші. Якби він сам не бачив отого хреста, то ніколи б не подумав, що саме тут, на цій частині тіла, щось таке було виколоте чинським чорнилом. Але ж він сам теє все бачив! На власні очі!

— І нічого не буде! — упевнено сказав лазняр. — Мої засоби надзвичайно дійові і не лишають ніяких слідів. У Ібрагіма, наприклад, усе—таки сліди — малопомітні, але все ж! — залишаються. У мене ж чиста робота!.. О, якби я жив не в Ячакові, а в Стамбулі, то я б мав багато клієнтів!..

Алім—баші не витримав і запитав у лазняра, чи не міг би він допомогти й йому. Той подивився на запорозьку мітку, похитав головою і заявив, що допомогти можна, але не одразу. Для цього треба кілька сеансів. Чинське чорнило просочується дуже глибоко. Спочатку забирається верхній шар, далі — глибший, а ще далі — найглибший, і це треба робити не поспішаючи. Ібрагім, наприклад, поспішає, тому часто й лишає сліди, а от він, Муса, таких слідів не лишає… Якби найшановніший Алім—баші захотів подивитися, як це відбувається, то йому треба було б побувати в цій лазні кілька днів тому, коли він, Муса, лікував славетного Бекіра—баші! Ці некрасиві мітки він носив ще з дитячих пір, коли був у яничарській школі і товариші, жартуючи, їх лишили йому. Людина все життя воює проти хреста, а їй оті дурні жартівники викололи хрест!

— Ну, вашої мітки ніхто не побачить, вона — в непомітному місці, її побачать хіба що тільки тоді, як вас, о найдостойніший, надумають садовити на палю, — але це вже — наші вигадки та фантазії. Я одразу ж зрозумів, що це або ви побували колись у полоні в гяурів—запорожців, або ж хтось іще в дитинстві пожартував, як були ви в яничарській школі… Веселий народ, ці яничари!

— Веселий, веселий, — підтвердив Алім—баші, думаючи про те, як воно все гарно обернулося з тією осоружною міткою…

Через кілька хвилин Алім—баші лежав на теплій мармуровій лаві, а лазняр, принісши своє начиння, почав операцію по виведенню козацької мітки з тіла Аліма—баші. Перший етап тривав недовго і майже безболісно. Лазняр чимось поколов у інтимному місці Аліма—баші, воно поболіло з хвилину чи з дві, та й то не сильно, а далі — стало все нормально. Може, тільки шкіра трохи ніби отерпла…

— Післязавтра прийдете до мене, — сказав лазняр на прощання, і Алімові—баші здалося, що на його обличчі промайнула якась трохи ніби глузлива усмішечка. Але через мить зрозумів, що це тільки здалося, — лазняр дивився, як завше, віддано, ласкаво, а в усмішці була відкритість і доброта.

Та через день Алім—баші вже не прийшов до лазні. Бо вночі він помер у своїй постелі. Помер, не прокидаючись. Лікарі сказали, що хоробрий і хитрий Алім—баші помер від розриву серця. Надто багато воно турбувалося за долю, славу, честь Османської імперії — і от не витримало!

Тіло хороброго воїна пророка було поховано в Ячакові на цвинтарі. За розпорядженням коменданта і Бекіра—баші на могилі було поставлено пишний пам’ятник, а в довгому написі, в якому переповідалася біографія Аліма—баші, було вказано, що під час битв з невірними хоробрий воїн пророка зазнав багато ран. Хоч, між нами кажучи, першої рани завдали хороброму, аки лев, і хитрому, аки змій, Алімові козаки Закривидороги, коли викололи йому на певному місці свою мітку. А останньої рани завдав Алімові лазняр — він такою ж голкою напустив у тіло хитромудрого начальника розвідки отрути, від якої й настала смерть.

А щодо виведення з волохатих грудей Бекіра—баші отого хреста, то ми забули на самому початку сказати таке: той хрест був не витатуйований, а намальований. І не козаками, а Мусою. І з кожним днем той хрест, схожий на татуювання, втрачав — після обмивань Муси — то ту, то іншу деталь. І, звісно ж, Бекір—баші не випадково оголював під час гри в шахи (особливо під час виграшів чи програшів, яких він ніби не чекав) свої волохаті груди. Йому треба було ненав’язливо підвести Аліма—баші до думки про необхідність звести зі свого тіла осоружну запорозьку мітку. А коли Алім дійшов до такої думки, то вже не так складно було його й підвести під голку Муси!..