Слава ЗСУ!

— Не думай про це, Яремку, зараз… Отож після того… Ага, він наслав на мене своїх собак, щоб вони мене розірвали… Та собаки послухалися Фатьми, а не його… А потім я зомліла… Пам’ятаю, як десь я лежала, як щось по мені бігало, як Фатьма мене мила, щоб покласти в домовину, — і я тоді зібрала всі свої сили, щоб чим—небудь поворухнути! І ворухнула очима. Заплющеними. І вона почула… Ой—ой—ой… Я мало що пам’ятаю… Але пам’ятаю себе наче у якійсь трубі чорній, і наче десь далеко—далеко біла крапка. І я лечу, лечу до тієї білої крапки і ніяк не долечу… Яремочку, обійми мене іще раз, бо я не вірю, що долетіла до цієї білої крапки… А може, мені це тільки сниться, а я лежу в темниці канівського замку?

— Звідки ти знаєш, що — в темниці?

— А пан же Сондецький гайдуків прикликав, щоб тягли мене в темницю — і я саме тоді й упала… Власне, я не пам’ятаю, що впала, але я наче збоку все це побачила: все таке манюнє—манюнє — і люди, і собаки, і я — збоку якось так себе бачу!.. Збоку отак побачила, що я падаю, упала — і все… Далі — труба, темрява, біла крапка бозна—де попереду…

— Бібігулько, давай я віднесу тебе додому і скажу, що ти прокинулася…

— Ні, я ще хочу з тобою побути. Давай іще з годинку полежимо!..

— Ну, давай… Чуєш, півні співають, ранок вістують!

— Вістують, Яремочку!.. І мені хочеться співати!..

…Був ранок, найкращий ранок їхнього життя. Сонце вставало над молодою землею. Пахло хлібом і молодим зелом. І далекою водою пахло — трубайловою, дніпровою, чорноморською…

Яремко ніс на руках свою Бібігуль. Вона була слабенька—слабенька, вона іде боялася ходити, аби не впасти, їй паморочилося в голові, та вона щасливо всміхалася і вдячно дивилася на свого Яремка, на свою долю…

Стара Хведора вийшла з хати з відром. Побачила, як несе її син кохану свою і щось ласкаво каже, — кинулася до них. Відро впало, задзвеніло, і Бібігуль прошепотіла:

— Яремку, як гарно, ти чуєш?! Відро дзвенить! Так дзвінко, так дивно! На весь світ!..

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ, який оповість про тяжкий і скорботний шлях хороброго пана Владка до панни Анелі

Троє вершників їхало подільськими горбами. Коні в них були добрі, зброя — теж, а одяг — що одяг? Головне — кінь та зброя, а інше для справжнього вояка важить менше. Троє вершників були в яничарському вбранні…

Це їхали шукати щастя—долі пан Владек і козак Василь Тягниборода — вчорашні веслярі на турецьких галерах, які під Цецорою разом з Богданом Хмельницьким утрапили до полону агарянського; але Хмельницького було викуплено, а цим довелося сім літ веслувати на різних галерах і познайомитися тільки після того, як шляхи їхніх галер фатально перехрестилися зі шляхами чайок Недайборща… Третім був Оксен Цьопа — відпросився в Недайборща навідати рідний Могилів на Дністрі…

Всі вони виявилися земляками — Оксен з Могилева, Тягниборода — з Сугак, а Гостинський — з Юрковець, власне, з хутора біля цього села…

Вийшло так, що першими заїхали в Сугаки. Коні, подаровані трьом вершникам козаками Закривидороги, легко бігли вниз покрученими вуличками стародавнього села…

— Ти диви, — озирнувся Тягниборода. — Як усе змінилося! Дерева такі великі повиростали, а хати менші стали…

Давно Василь, як і Владислав Гостинський, не їздив верхи, — так його трохи аж розтрясло в сідлі. І він усе боявся, чи не злетить з коня на посміх товаришам, і все стримував його…

— А де рідна хата — не забув? — блиснувши кольоровими очима, запитав Оксен Цьопа.

— Цього ніколи не забуду! Неподалік од хати Шлапаків. Там ще Галочка виростала — файна дівойка, ой, файна! Мені б, може, дісталася, якби я на сім лім не загримів на оті весла…

— А мо’, чекає? — не відставав Оксен. — Що таке сім літ?

— Що таке? Тоді їй було літ з п’ятнадцять, а зараз, якщо жива, — то двадцять два! Стара вже для дівування…

— Прошем пана, не може бути кохана панєнка старою! — суворо поглянув на своїх товаришів пан Гостинський. — Слово гонору!..

— Що в тебе, пане Владку, крім гонору, ще лишилося?.. — філософськи спитав Оксен Цьопа.

Промчали повз хату Шлапаків. У Тягнибороди витягнулося обличчя: побачив у дворі мале дитинча, хлопченя літ п’яти, що ганялося за кошеням. Угадав: то Галоччин син. Кінь скакнув, перейшов на галоп — і Тягниборода ледь не злетів… Але втримався, втримався… І чомусь у душі гірко, гостро пробриніли слова з пісні:

Любив я тебе дівчиною, Любив тебе й молодицею, А іще сім літ чекатиму, Поки станеш удовицею…

Сім літ пройшло—проминуло на галерах, і пам’ятав Тягниборода свою Галочку, яка й не підозрювала, що Василь так серйозно її кохає, юно—юною дівчиною.